Чотири роки тому ми з моєю дівчиною навчалися в Чернівцях. Одного вечора, близько десятої години, ми вийшли на зустріч із подругою, щоб разом пообідати. Її будинок був за кут від квартири моєї коханої, тож ми вирішили пройтися пішки. Все було звичайно — ми розмовляли й йшли не поспішаючи. Щоб дістатися місця, треба було повернути ліворуч на перехресті.
Ми вже майже підходили, коли раптом моя Соломія стиснула мою руку й тихо запитала, що це там унизу. Я кивнув поглядом і побачив за дві вулиці від нас постать, що рухалася в нашому напрямку. Вона була високою, дуже масивною, йшла якось навскіс, зігнувшись. Хоча на вулиці панувала пітьма, було видно, що вона наближалася швидко, ніби намагалася нас наздогнати.
Спочатку ми подумали, що це місцевий бродяга або просто випадковий прохожий. Але коли ми завернули за кут, Соломія знову схопила мене за руку. Її голос тремтів: «Ти бачив, що йде за нами?» Я обернувся — і там, на тому самому місці, де ми щойно пройшли, стояла та сама фігура.
Неможливо було повірити, що вона встигла підібратися так близько. За кілька секунд до цього вона була далеко! Жах охопив нас, коли постать знову рушила вперед — швидко, нерівномірно, але безперервно наближаючись.
Ми кинулися бігти, не озираючись, і вдарили в двері будинку подруги. Вона відчинила миттєво, й ми вскочили всередину, ледве дихаючи. Тетяна відразу помітила нашу блідість і переляк. Її собака, Шакалка, загавкала, вперто дивлячись у вікно, ніби там хтось стояв.
Подруга подумала, що нас пограбували. Коли ми трохи заспокоїлися, розповіли їй усе. Вона з батьками вийшла перевірити, але на вулиці не було нікого. Лише порожній холодний простір.
Тієї ночі ми не наважилися повертатися додому. Залишилися ночувати, але навіть у безпечних стінах страх не відпускав. Досі ми не знаємо, що це було. Та обидва розуміємо одне — що б там не йшло за нами, воно не було людиною.
