— Вона тобі сподобається, мамо. Вона просто диво! — захоплено сказав Богдан.
— А не набридне жити з дивом? — іронічно запитала Марія.
Марія стояла біля плити й прислухалася. За життя чоловіка вона завжди готувала вечерю так, щоб до його приходу все було готове. Чоловік помер вісім років тому. Тепер так само чекала з роботи сина.
У двері клацнув замок, і з передпокою долинув голос Богдана:
— Мамо, я вдома.
— Чую, — відповіла Марія й усміхнулася.
— А що у нас сьогодні? Котлети, смажена картопля? — Богдан обійняв матір і зазирнув через її плече, вдихаючи апетитний запах улюбленої картоплі з зеленою цибулею.
Марія вимкнула газ, накрила сковороду кришкою.
— У тебе гарний настрій? Що трапилося? — за відтінками голосу вона вгадувала його почуття.
Богдан відійшов.
— Мамо, я одружуюся.
— Вже час. А чому ж Соломія до нас не заходить? — запитала Марія й повернулася до сина, вдивляючись у його похмуріюче обличчя.
— Я одружуюся на Дарійці.
І Марія відчула, як по спині пробіг холодок. Син давно став дорослим. Обіймав її, був ніжним тепер лише в моменти особливих зізнань чи радості.
— Ім’я багатообіцяюче. А як же Соломія?
— Соломія виходить заміж у суботу. Не хочу про це говорити, мамо. Давай вечеряти.
— Добре, що весілля Соломії не вплинуло на твій апетит. Мий руки.
Марія поставила перед сином тарілку з картоплею, сіла навпроти, підперши підборіддя рукою, і дивилася, як він їсть.
— А ця Дарійка… хто вона?
— Вона гарна дівчина. Ти сама в цьому переконаєшся. Хочу познайомити тебе з нею. У суботу, наприклад? — Богдан перестав їсти й подивився на матір. — Дарійка тобі сподобається, я певен. Вона просто диво! — знову захоплено сказав він.
Щось подібне він казав і про Соломію. Про те, що та обрала нареченого заможнішого, Марія дізналася від її матері, з якою вони вчилися в одній школі й дружили, сподівалися, що їхні діти одружаться. Зустрілися випадково в магазині, і та поділилася новиною. Вибачилася за вибір дочки.
— Чи не багато дива? А не набридне жити з дивом? — іронічно запитала Марія.
— Мамо, не смішно.
— А я й не жартую. Розкажи про неї. Що в ній такого дивовижного?
— Чого ти причепилася до слова? — Богдан зніяковів. — Вона вчителька, викладає в школі українську й літературу, правда, лише перший рік. Серйозна, начитана. Мені з нею добре.
— А батьки в неї хто?
— Тато інженер, мама домогосподарка.
— І приїхала вона… — Марія не закінчила, чекаючи, що син підхопить.
— Та яка різниця, звідки приїхала? — обурився Богдан.
— Справді. Значить, вона не місцева. Жити збираєтеся тут?
— Якщо ти проти, ми знімемо квартиру. — Богдан зазирнув матері в очі.
— Ні, зовсім ні. Я лише рада. Що мені одній робити? Буду чекати онуків. Якщо не зживемося, тоді знімете.
— Дарійка не хоче поспішати з дітьми, хоче попрацювати, набратися досвіду.
— Дарійка не хоче, Дарійка вирішила… — передражнила Марія. — Гаразд, запрошуй на обід своє диво. — Вона встала з-за столу й понесла порожню тарілку до раковини.
— Ти найкраща мама на світі, — Богдан теж підвівся.
— Сподіваюся, ти не забудеш про це, коли одружишся.
Марія мила посуд, а сама роздумувала. «Вчителька, значить. Усі вечори витрачатиме на перевірку зошитів, готуватиметься до уроків, а у вихідні їздитиме з класом на екскурсії… — зітхнула вона. — Як швидко Богдан виріс, уже одружується. Шкода, що чоловік не дожив…»
Зранку в суботу Марія колдувала на кухні. Богдан довго одягався перед дзеркалом, вибираючи сорочку й краватку в тон. Потім пішов зустрічати Дарійку.
Марія намагалася уявити собі ту дивовижну вчительку, але в думках виринала лише Наталія Сумська з ролі в серіалі «Роксолана».
Дарійка виявилася тоненькою невисокою дівчиною з довгим прямим волоссям і великими очима. Красунею її назвати було не можна — зустрінеш на вулиці, не впізнаєш. Їла вона мало, стримано хвалила кожну страву. Вино лише куштувала. Дивлячись на неї, не пив і Богдан.
— Не соромся, Дарійко, — підбадьорила її Марія.
«Скута хвилюванням, боїться мене. Вперше знайомиться з матір’ю нареченого, — подумала Марія. — Що ж син знайшов у ній? Чи може назло Соломії поспішає одружитися? Ох, Соломія, Соломія…»
Через два місяці відбулося скромне весілля. На нього приїхали батьки Дарійки. Мама теж худусенька, забита, мовчазна. Тато жартував, розповів, що ще підлітком закохався в Дарійку з історичних книжок, тому так і назвав доньку.
— Образ героїні створений письменниками. Дочесніше було б назвати доньку на честь якоїсь славної українки, — не втримаА потім, коли народилася маленька Олеся, здавалося, що й саме життя почалося справжнє — всі свої радощі й турботи, звичні спори й несподівані гармонії.
