“Свого чоловіка нема, то на чужого накинулась? Подруга, мабуть,” – сердито кинула Оксана.
Виходити з автобуса не хотілося. Марійка жила на новобудові, куди ще й маршрутки не ходять. Від зупинки до хати – пішки далеко, та ще й у таку погоду. Та нічого, заодно зайде в магазин. Обіцяли в сусідньому ЖК відкрити супермаркет, але коли це буде – хто знає. Довелося ж платити за вчорашню лінь: холодильник майже порожній.
Марійка вийшла з автобуса, але не встигла зробити й кроку, як порив вітру зірвав з голови капюшон і кинув у обличчя прядь волосся разом із жменею колючого снігу. Здавалося, вітер дув з усіх сторін одразу, намагаючись засипати снігом у вічі.
Вона насунула капюшон нижче, йшла, притримуючи його рукою, згорбившись, наче стара бабуся. Перед самим магазином мало не кинулася бігти – так хотілося сховатися від вітру.
Нарешті двері за нею зачинилися, і Марійка опинилася в тиші торгового залу. Скинула капюшон, струснула головою, розправляючи розкуйовджене волосся. Взяла кошик і пішла між рядами. Брала лише найнеобхідніше, щоб усе влізло в один пакет. Решту купить завтра – адже треба ще йти додому, а одна рука має бути вільною, щоб тримати капюшон.
Попереду йшла жінка з візком, за який чіплявся хлопчик років шести, схожий на космонавта через пухку куртку. Жінка одною рукою штовхала візок, у другій — кошик. Їх не обійти. Марійка свернула в інший прохід, взяла пляшку молока і подалась до хлібного відділу.
І знову перед нею – та сама жінка з візком. Марійка хотіла юркнути вбік, але раптом із візка випала м’яка іграшка. Вона підняла її.
– Постривайте, ви впустили! – гукнула вона.
Жінка зупинилася й озирнулася.
– Ось… – Марійка простягнула іграшку і раптом пізнала в жінці колишню однокласницю й подругу. – Оксано! – скрикнула вона з радістю.
– Марійко! – Оксана теж зраділа.
– Іду й думаю:”І хто б подумав, що саме в цій завірюсі я знайду не тільки старого друга, а й свій новий початок,” – прошепотіла Марійка, дивлячись, як сніг за вікном поступово перетворюється на весняну капель.
