Чужих дітей не буває
Ярослава вийшла заміж рано, їй не було ще й 18. З чоловіком вони жили добре, як-то кажуть: «Душа в душу». Всьому доброму рано чи пізно приходить кінець. У сім’ї почалися конфлікти після того, як чоловік захотів дитину. Уже рік Ярослава намагалася завагітніти, але нічого не виходило. Тоді вирішила звернутися до лікарів. Здала кучу аналізів, пройшла обстеження і почула невтішні новини: «Ви не можете мати дітей».
Як вона потрапила додому того дня не пам’ятає. Дороги не було видно через сльози, що бе зупину текли по обличчю. Коли прийшла додому вирішила одразу все розповісти чоловіку. «Він кохає мене і підтримає» думала жінка, збираючись силами. Все вийшло не так, як хотілося. Тієї ж ночі чоловік пішов від Ярослави, а через місяць вони розлучилися.
Минуло багато років, Ярослава досі була самотньою. Зустрічала на своєму життєвому шляху інших чоловіків, але ніхто так і не зумів запасти їй в душу. відсутністю чоловіка жінка справитися могла, а от відсутність дитини щодня картало її серце.
Свою нерозділену материнську любов Ярослава вирішила комусь дарувати. Тому кожних вихідних стала навідуватися до дитячого будинку. Зовсім скоро стала звикати до дзвінкого сміху і гірких дитячих сліз. Коли поверталася до пустого будинку їй цього всього страшенно не вистачало. Так у душі Ярослави поселилася мрія: всиновити дитинку.
Свій вибір зупинила на дівчинці. Чомусь Ярославі здавалося, що із дівчатками легше знайти спільну мову і подружитися. Хотіла собі світленьку із блакитними очима, щоб була схожа на неї. Думала краще буде вдочерити дитину років 3-4, бо зі старшими важко домовитися. Надто вони озлоблені на цей світ.
Одного разу, навідавшись до діток, вона побачила там нового хлопчика. Йому було 6 років. Сказати, що він був схожий на маленького хлопчика свого віку не можна. Радше на залякане звірятко, що дивилося на чужих людей із ворожістю та готовністю напасти.
Едгар, так звали цього хлопця. Його знайшли перехожі біля в’їзду у наше село. Оскільки хлопчик не розмовляв, дізнатися, ким були його батьки чи де він жив не можна було. Очевидці стверджували, що хлопчика висадили з автомобіля біля дороги та покинули. Дитина простояла там понад 6 годин і навіть не здвинулася з місця.
Коли Ярослава зустрілася з ним віч-на-віч у серці щось заворушилося. Брудний, переляканий, злий – таким вона його побачила і таким полюбила одразу. Можливо це прозвучить надто нереалістично, але як тільки він на неї подивився, прокинулися материнські почуття. Одразу захотілося його обійняти, нагодувати, захистити від усього світу.
Довго не думала, почала збирати та оформляти документи на всиновлення. Рідні були категорично проти, друзі не розуміли такого пориву, але жінка нікого не слухала. Через місяць все було готово і вона забрала Едгара додому.
Спершу було важко. Син не міг довіритися, всього боявся. Відмовлявся розмовляти й часто намагався втекти з дому. Все змінилося через пів року. Едгар заспокоївся і почав відкриватися. Мати й син разом проводили багато часу, хлопчик адаптувався і почав ходити в школу.
Сьогодні ні в кого язик не повернеться сказати, що це не рідний син Ярослави.
