У нашому невеличкому містечку, де всі знають одне одного, життя йде своїм звичним ходом. Роботи тут замало, більшість мешканців виживає за рахунок власного господарства: хтось вирощує овочі, хтось займається рибальством чи полюванням.
Наша родина не була винятком. Пів гектара городу й двадцять соток саду при доброму догляді не лише годували нас, а й давали заробіток. Чоловік полюбляв рибалити, а я доглядала за худобою та птицею. Ми з дитинства привчали дітей до праці — у кожного були свої обов’язки: хто годував курей, хто полов городину.
Поруч із нами жила жінка на ім’я Мар’яна. Її плодючість вражала весь городок: дітей у неї було більше десяти. Та ні вона, ні її чоловік Тарас не старанілися їх утримувати. Їхні землі стояли запущені, а коли сусіди брали їх в оренду, швидко відмовлялися через надмірні вимоги господарів.
Головним заняттям Мар’яни й Тараса було жебрацтво. Сусіди з милосердя допомагали: хто давав відро картоплі, хто — яйця, м’ясо чи фрукти. Діти Мар’яни часто приходили в гості, пропонуючи допомогу по господарству в обмін на їжу. Я теж не відмовляла їм.
Найбільше запам’ятався мені старший син Мар’яни — Олесь. Він завжди старався виконати доручену роботу і ніколи не йшов від нас голодний.
Одного разу Тарас не впорався зі сп’янінням і покинув цей світ, залишивши Мар’яну з дітьми. Вона, здавалося, взагалі перестала ними цікавитись. Голова селищної ради викликав опіку, і дітей роздали по інтернатах.
Олеся теж забрали. Ми з чоловіком прив’язалися до хлопця, і його відсутність стала для нас важким ударом. Я дізналася, де знаходиться інтернат, і почала відвідувати його кілька разів на місяць. Після довгих роздумів і розмов ми з чоловіком вирішили оформити опіку й забрати Олеся до нас.
Він знав нас, ми знали його, і з нашими дітьми ладнав. Тому його поява в родині пройшла без проблем. Він став справжнім помічником у всьому. Бувши старшим, ніколи не підкреслював цього, завжди підтримував молодших.
Час минув, діти виросли, закінчили школу, одні — училище, інші — інститут, завели сім’ї й роз’їхались. Олесь після училища також поїхав.
Зараз йому вже за п’ятдесят. У нього чудова родина, двоє дітей, яких ми вважаємо своїми онуками. Від Олеся завжди віє особливим душевним теплом і вдячністю за нашу турботу. Я щаслива, що колись ми зважилися забрати його з інтернату.
