— Мені здалося, чи ми знову разом? — Ярина притулилася до Юрка.
— Ну як? Нормально, правда? — Оксана крутилася перед дзеркалом, приміряючи джинси. — Ярочко, ну годі вже нудитись. Поїдь кудись, зміни картинку, відволекись, закохайся врешті. — Оксана засунула руки в кишені й підігнула одну ногу. — Ні, мені точно подобається. Якщо не шкода, то візьму їх. Дякую. — Вона підскочила до Ярини, сіла поруч на диван, обняла й чмокнула у щоку.
Ярина зітхнула, підвелась і підійшла до дзеркала.
— Ти права, виглядаю жахливо. Схудла, бліда. Сама запропонувала розійтись, а тепер жалкую. Умовила. Завтра напишу заяву на відпустку. Ні, спочатку візьму квитки, а потім уже й заяву. — Ярина вперше за весь вечер усміхнулась.
— От і молодець, от і правильно, — підтримала Оксана.
І усмішка змінила Ярину. Усміхались не лише губи, а й очі — вони перетворювались на щілинки, і в них заблискали іскри радості. «Жартівлива бісовка», — казала Оксана. Але в останній час Ярина усміхалась рідко.
Через сміх Юрко й закохався в неї. Вони з Оксаною сиділи на лавоці в парку біля офісу й їли морозиво. І чомусь реготались. Повз них пройшов хлопець, глянув на дівчат і довго озирався. А вони засміялись ще дужче й заразливіше.
Через два дні Ярина з Оксаною знову сиділи на тій же лавочці. Хлопець цілеспрямовано підійшов до них. Він зупинився навпроти Ярини й привітався.
— А ви хто? — несоромно запитала Оксана, і дівчата знову захихикали.
— Я Юрій. Приходив сюди кожного дня, сподіваючись вас побачити. Ви ж два дні тому сиділи тут… Ваш сміх… — Він не відводив очей від Ярини.
Вона раптом зрозуміла, що він говорить серйозно, що сподобалась йому, що він боїться її грубої відповіді. Усміхнулась, а коли він із захватом роззявив рота — весело розсміялась. Не насмішливо, а щиро, адже ніхто до нього так на неї не дивився. Зі звужених очей бризнули жартівливі блискітки. Пізніше він розповідав, чому закохався саме в неї, а не в Оксану, яка була виразніша й гарніша.
Юрко підкорив її захватом, увагою, любов’ю. Вони почали жити разом і прожили два роки. А потім… Настав час або робити пропозицію, або розходитись. Їхні стосунки стали звичними, буденними.
Юрко замовкнув, її сміх уже не діяв на нього магічно. І Ярина вирішила, що його кохання минуло, не стала чекати, поки він скаже про це, сама запропонувала розійтись.
Він заперечував, але якось мляво, а потім забрав речі й пішов. Через два тижні Ярина усвідомила помилку. Без Юрка стало ще гірше. Через місяць вона лізла на стіну від туги, а ще через два зрозуміла — не може без нього жити.
І ось Оксана прийшла, поскаржилась, що хлопець запросив її на концерт. Вона купила шикарну блузку, але жодні штани до неї не підходили. Тут Ярина й запропонувала віддати свої — вони стали їй завеликі після страждань за Юрком.
— То поверни його, поки він не закрутив з кимось, — запропонувала Оксана.
— Ні. Тоді він подумає, що я від нього залежу. Наче підкорююсь.
— А що в цьому поганого? Підкорятись коханому чоловікові — це ж чудово!
— А якщо ми зійдемось, і знову відчуну нудьгу?
— Ти забагато ускладнюєш. Відкривай ноут, шукаймо квитки, — сказала Оксана.
Квитки знайшлися несподівано — недорогі, туди, куди треба, і дата вдача: через два тижні.
Ярина умовила начальника підписати заяву, сказавши, що збожеволіє, якщо не вирветься з міста. Трохи страшно було їхати на південь самій. Раніше вона подорожувала з батьками, з Юрком, з Оксаною та її хлопцем, а сама — ніколи.
— Ти доросла й розумна дівчина, але будь обережнішою, — напучувала Оксана біля вагону.
Від літака Ярина відмовилась одразу. Тільки потягом. Лежати на полиці, дивитись у вікно на мінливі пейзажі. Або дрімати під стук коліс, мріючи про море. А вийшовши з вагону — вдихнути неперевершений південний повітря і кинУ дверях вона зупинилась, обернулась, а Юрко вже простягав до неї руки — і тоді вона зрозуміла, що саме так і має бути.
