Хіба ж доведеться все життя доводити, що я ні в чому не винен…
Соломія дивилась телевізор, а чоловік сидів за комп’ютером, коли подзвонила мама.
— Що трапилось, мамо? — тривожно запитала Соломія, зменшивши гучність.
— Нічого. Просто вирішила подзвонити.
Але Соломія знала: мама ніколи не дзвонить просто так.
— Мамо, ну кажи. Знову Мар’яна щось витворила?
Мама зітхнула.
— Вона мені всі вуха прокричала, що хоче до тебе їхати. До інституту збирається. Вчиться погано, тільки гулянки на думці. Який інститут? У нас і коледж добрий, і мед училище. Та ж і слухати не хоче, — знову зітхнула мама.
— Але ж у нас з Олегом однушка. Не думаю, що їй буде зручно з нами, — сказала Соломія.
— Я розумію. Боюсь, вона просто втече до тебе. Ось і подзвонила заздалегідь. Може, ти сама її відмовиш? Вона мене взагалі не слухає. Зовсім відбилась від рук.
— Мамо, вона й мене не послухає. Якщо щось у голову вб’є, то ніхто не поверне. Ти ж знаєш. Спробую поговорити з дядьком Іваном. Може, він візьме її до себе.
— Поговори, Соломійко. Хіба ж у нього сім’я. Незручно якось.
— Чому незручно? Врешті-решт, це його дочка. Гаразд, мамо, я поговорю з ним і передзвоню. — Соломія поклала трубку.
— Мама дзвонила? — Олег відірвався від монітора.
— Так. Мар’яна хоче до нас, збирається в інститут.
— І що? Якщо вступить, то дадуть гуртожиток, — Олег знову глянув у екран.
— Їй не світить інститут, а коледж є і тут. Та й у коледж навряд чи вступить. Заміж хоче, ось що. Поговорю з її батьком, може, погодиться взяти її. Повинен же він. Це ж його рідна дочка. — Соломія задумалась.
«Ні, треба дядька Івана умовити. Олег гарний чоловік. Якби не це, я б за нього не вийшла. А від Мар’яни можна всього чекати. Вона на нашому весіллі з нього очей не спускала».
У Соломії та Мар’яни були різні батьки. Батько Соломії потонув, коли їй було сім. Пішов із друзями на рибалку, випив, а потім став ловити рибу. Гачок зачепився за корч. Батько ліз у воду й потонув. Друзі теж були п’яні, не встигли витягнути.
Молода і гарна мама залишилась із Соломією. До себе женихів не підпускала. Коли Соломія була у п’ятому класі, до них у школу влаштувався молодий і привабливий вчитель математики. Ходили чутки, що він перевівся не просто так, а тікав від нещасливого кохання у великому місті.
Він став їхнім класним керівником. На батьківських зборах побачив її маму й одразу закохався. Став частіше приходити, допомагати Соломії з уроками, і не лише з математики. Незабаром вона стала відмінницею, а в класі поповзли плітки.
А тут ще мама завагітніла. Заміж вона не хотіла, але Іван Петрович умовив. Соломія так називала його у школі, а вдома — дядьком Ванею. Вони розписались. Коли народилась Мар’яна, Соломія стала старшою. Дуже цим пишалася. Мама довіряла їй ходити до магазину, гуляти з коляскою, навіть сидіти з сестрою.
Разом вони прожили два роки. А потім дядька Ваню запросили викладачем у гімназію у обласний центр. І не дивно — він був хорошим учителем, учні його любили.
Мама відмовилась їхати. Ніколи не казала чому. Але Соломія була вже велика й багато розуміла. Мама соромилась, що він молодший. Боялась, що у великому місті він її покине, тож вирішила відпустити першою.
Дядько Іван поїхав, а вони залишились втрьох. Після розлучення він платив аліменти на Мар’яну, навіть трохи грошей надсилав і Соломії. Розумів, що мамі важко.
Сестри були різними. Соломія добре вчилась, була спокійною і цілеспрямованою. Після школи вступила до університету в обласному центрі.
А Мар’яна вчитись не хотіла. З дитинства знала, що гарна, і цим користувалась.
Вже у університеті Соломія випадково зустріла дядька Ваню у ТЦ. Він був із дружиною та маленьким сином. Зупинився, запитав про маму й Мар’яну. Їй навіть здалося, що він зрадів. Записав їй свій номер і адресу, просив не соромитись і дзвонити, якщо щось буде потрібно.
Соломія кілька разів заходила до нього, коли зовсім не було грошей. Але бачила, що дружині це не подобається, і припинила. Сам він їй не дзвонив.
Наступного дня після дзвінка мами Соломія подзвонила дядьку Вані.
— Соломійко! — зрадів він. — Як справи? Як мама? Давно не бачились.
— Я вийшла заміж, дядьку Ванею. Працюю. Все добре. Дзвоню через Мар’яну.
Вона помітила, як він напруНезабаром вони забули цю історію, але іноді в обох промайнула думка: чи дійсно можна повністю довіряти, якщо колись уже похитнулась віра?
