Живучи у свекрухи, я не можу вимагати багато, але хіба вона не могла б поступитись нам більшою кімнатою?
Як і більшість молодих сімей, після весілля ми зіткнулися з житловим питанням. Спочатку орендували квартиру, але за півроку зрозуміли, що це надто важко фінансово, і попросились пожити у батьків чоловіка.
В них двокімнатна квартира: одна кімната — десять квадратів, інша — дев’ятнадцять. Нам відвели меншу, де колись виріс мій чоловік. Спочатку нас це влаштовувало: було де спати — і добре.
Але половину шафи в нашій кімнаті займали речі свекрухи. Вона часто заходила за ними — або рано вранці, або пізно ввечері, що було дуже незручно.
Коли я дізналась про вагітність, задумалась: у нашій кімнаті ледве вміститься дитяче ліжечко, не кажучи вже про столик для пелена чи інші необхідні речі.
Попросила чоловіка поговорити з батьками про обмін кімнатами, але він лише сумно похитав головою:
— Вони не погодяться. Ми й так маємо бути вдячні, що нас прихистили.
Тоді я сама вирішила поговорити зі свекрухою. На жаль, вона сприйняла мою прохання без особливого співчуття. Її головний аргумент:
— А де ж ми прийматимемо гостей?
Гості у них бувають рідко, але для неї це було важливо. Свекор додав:
— Мені ж виходити на балкон курити. Хіба я буду йти через вашу кімнату щоразу?
Щоб остаточно закрити тему, вони зробили у своїй кімнаті ремонт і купили нові меблі — немов би підкреслюючи, що ніякого обміну не буде.
Ми опинилися у глухому куті: ані зняти житло, ані взяти іпотеку зараз не виходить. Я пояснювала свекрусі, що це лише тимчасово, поки не назбираємо на свою оселю, але вона залишалася непохитною.
Тепер її слова про те, як вони чекають онука, здаються мені порожніми. Якби вони дійсно турбувалися про майбутнього онука, то поступились би кімнатою, а не обмежувались лише балачками.
