«А ви нам їжу із собою запакуєте?» — візит, який я ніколи не забуду
Бувають у житті такі зустрічі, після яких довго гадаєш: чи то був жарт, чи справжність. Ось так і той візит до нашого дому родини колеги мого чоловіка став для мене тим моментом, який тепер згадується з легким морозцем по спині та твердим наміром більше ніколи не запрошувати «малознайомих гарних людей» під свій дах.
Жили ми з чоловіком у Луцьку. Я люблю домашній затишок, у нас невелика, але душевна квартирка. Одна донька — Оленка, і цього нам цілком достатньо, щоб кожен день був сповнений подіями. Чоловік мій товариський, працює у проектній групі і часто розповідає історії з роботи — хто що сказав, як пожартували, кого ким підмінили. Особливо часто у цих історіях з’являвся Дмитро — хлопець веселий, енергійний, здавалося б, надійний. Завжди допоможе, підмінить у зміну, за колегу вступиться. Одним словом, чоловік до нього ставився з теплотою. Тому коли він якось згадав, що Дмитро з родиною хоче до нас завітати, я не заперечувала. Хоча й здивувалася — раніше ми близько не спілкувалися.
І ось одного вечора вони з’явилися на нашому порозі — Дмитро, його дружина Марія та їхня молодша донька. Дівчинка за віком майже як наша Оленка, і я зраділа, що діти зможуть погратися. На перший погляд, усе почалося непогано. Марія здалася мені приємною, усміхненою жінкою… поки не почала говорити. А говорила вона лише про одне: діти, діти, діти. У них троє, і, якщо вірити її словам, усе навколо їм винне: держава має платити більше, роботодавці — давати відпустку за першої вимоги, а батьки — цілими днями сидіти з онуками.
Я слухала, кýвала, але всередині кипіло. Так і хотілося запитати: «А ви коли народжували трьох, думали, що хтось за вас усе робитиме?» У нас з чоловіком одна дитина, і ми повністю усвідомлюємо, скільки це коштує — і грошей, і сил, і нервів. Тому вирішили, що поки досить. А в них — троє. І винні всі, крім них: економіка, міськрада, бабусі, школа… Тільки не ті, хто приймав рішення про поповнення в родині.
Я мовчала. Бо не люблю конфліктів у власному домі. Тим більше діти гралися мирно, а чоловікові, здавалося, було приємно, що він влаштував цю зустріч. Я ж, як господарка, заздалегідь підготувалася — запекла курку, зробила пару салатів, гаряче, навіть домашній пиріг спекла. Накрила стіл, зустрічала з усмішкою. Хоча сама більше слухала, ніж їла. Гості теж якось несміливо скуштували страви, і я навіть подумала: може, соромляться?
Як же я помилялася…
Коли вечеря добігала кінця, і я вже подумки раділа, що залишилося чимало їжі — не доведеться завтра знову стояти біля плити — Марія, спокійно відпивши ковток узвару, звернулася до мене:
— А ви ж нам із собою запакуєте? Курчатко й салати… ми спеціально багато не їли — хотіли додому забрати. На вихідних готувати ліньки.
На хвилину у кімнаті запала тиша. Я зніяковіла. Не могла повірити, що вона це сказала вголос. Без сорому. Без жодного вступу. Без жартів. Вона справді розраховувала, що піде від нас із повними пакетами їжі!
Я ніколи нікому нічого не збирала додому — бо не в наших звичаях таке. Що приніс у дім — те для гостей. Але щоб гість сам просив запакувати йому «на доріжку»? Та ще й з таким виглядом, наче так і треба!
Я глянула на чоловіка. Він опустив очі. Розумів, що ситуація ніякова. Я напружено посміхнулася і вимовила:
— Запакувати? Ну… у мене судочків нема, хіба що в пакети…
Марія радісно закивала. Дмитро тактовно мовчав. Я зібрала залишки вечері в два пакети, віддала. І весь цей час у голові крутилася лише одна думка: ніколи більше…
Коли вони пішли, чоловік промовив:
— Ну, мабуть, вона так звикла… Троє дітей, часу мало…
А я тільки гірко усміхнулася:
— Знаєш, мені байдуже, до чого хто звик. А ось до таких гостей я ніколи не звикну.
Відтоді двері мого дому зачинені для тих, хто приходить з порожніми руками, але з великими сподіваннями. А особливо — для тих, хто вважає мою кухню безкоштовною їдальнею.
