ПАМЯТАЮ ЧИ Я? НЕ МОЖУ ЗАБУТИ!
Поліна, тут є одне діло Коротше, памятаєш мою позашлюбну дочку Оксану? мій чоловік, як завжди, говорив загадками. Це мене напружувало.
Памятаю чи я?… Я б і рада забути, та не виходить! я сіла на кухонний табурет, відчуваючи, що зараз почую щось неприємне.
І не знаю, як тобі й сказати Оксана благально просить забрати її доньку, тобто, мою внучку, мяв Сергій, уникаючи мого погляду.
З якої радості, Сергію? А чоловік Оксани що, вишні переїв?! інтрига давала своє, ставало цікаво.
Розумієш, їй недовго лишилося. Чоловіка немає і не було. Її мама давно у Франції, після другого шлюбу. Вони з Оксаною не спілкуються через давню сварку. Інших близьких немає ось і просить, Сергій зніяковів, вдивлявся у підлогу.
І? Що надумав? у мене вже було власне рішення, але хотіла почути, як скаже він.
От і раджуся з тобою, Поліно Як скажеш, так і буде, нарешті він подивився прямо мені в очі.
Гарно придумав. Ти, значить, молодістю грішив, а тепер Поліна має чужу дитину на себе брати? не могла витримати його безвольності.
Поліно, ми ж сімя Разом вирішуємо, затято наполягав Сергій.
Ой, подивіться на нього! Коли з дівчиною під чужим парканом крутився не радився! Я ж тобі за дружину, чи як? сльози підступили до горла, я встала й втекла до іншої кімнати.
У школі я зустрічалася із однокласником Валентином, але як тільки до класу прийшов новенький Сашко про Валентина і згадка пропала. Новий хлопець став проводжати мене додому, носив букети ромашок з клумби, цілував у щоку, а через тиждень вже й у ліжко покликав. Я й не перечила закохалась у Сергія (так усі його кликали) назавжди. Ми закінчили школу, і Сашка забрали до війська. Я плакала на вокзалі, проводжаючи коханого до іншого міста.
Рік листувалися, а потім він прийшов у відпустку. Я місця собі не знаходила, крутилася біля нього, як кицька. Сергій сипав компліментами, а я танула
Поліно, приїду через рік, весілля справимо! А взагалі, ти для мене як дружина вже зараз.
Після цих слів щастя накривало з головою. Так повторювалося: Сергій кине солодкий погляд і я розстаю, як морозиво під сонцем.
Сашко поїхав знову до війська, а я чекала, рахувала себе обручною. Через пів року приходить лист: Поліно, треба розійтися. Я тут зустрів справжнє кохання. Додому не повернусь.
А у мене вже під серцем дитина його! От і свадьба Як казала моя бабуся:
Бери не красу в цвіту, а багатство в коморі.
Коли прийшов час, народилася дитина Іванко. Треба сказати, Валентин запропонував допомогу, і з безвиході я погодилась. Так, і з Валентином у нас були стосунки. Про Сергія я й не мріяла, він зник.
І тут раптом приїжджає. Двері відчиняє Валентин і на порозі Сергій.
Пустиш? здивувався Сергій, став наче чужим.
Проходь, якщо прийшов, через силу мовив Валентин.
Іванко заплакав, міцно обхопив Валентина.
Валік, погуляй з Іваном, сказала я, не знаючи, що й робити.
Валентин пішов із дитиною.
Чоловік, чи що? запитав Сергій.
Яка тобі різниця? Чого прийшов? сердито кинула я.
Засумував, ось і прийшов. Дивлюсь у тебе сімя. Не дочекалась мене Ну, тоді йду назад. Вибач, що порушив вашу ідилію, Сергій зібрався йти.
Зачекай, Сашко! Ти для чого? Душу мені ятрити? Валентин допомагає мені ростити твого сина, між іншим! я відчайдушно намагалась затримати його.
Я повернувся до тебе, Поліно. Приймеш? з надією глянув Сергій.
Займай місце за столом вже обідати будемо, серце затріпотіло, мене знову накрила хвиля й радості, й жалю. Повернувся отже, не забув
Валентин ще раз дістав відставку. Моєму Іванку потрібен рідний тато. З часом Валентин оженився на чудовій жінці з двома дітьми.
Минуло кілька років. Сергій так і не зміг полюбити Івана, як рідного все здавався йому чужим. Сергій був упевнений, що Іван син Валентина. Я все це відчувала. Взагалі, Сергій бігав за всіма спідницями в окрузі. Захоплювався і швидко збайдужував. Зраджував мені з моїми подругами й їхніми знайомими. Я плакала вночі, але сімю берегла, любила.
Мені, можливо, було легше той, хто любить, завжди трішки сліпий. Мені не треба було без кінця брехати, вигадувати історії просто любила. Сергій був моїм сонцем. Часом хотілося все кинути, забути, піти але ночами картаю себе: куди? Де знайду кращого? Та й Сергій без мене пропаде Я і дружина, і мати, і коханка.
Сергій втратив маму в чотирнадцять років вона померла уві сні. Можливо, то й пояснює, чому все життя шукав ласку. Я йому завжди прощала, жаліла. Одного разу ми посварилися так, що вигнала його з дому. Він зібрав речі й подався до родичів.
Місяць минув, я вже й не памятала причини сварки, а Сергій не повертався. Мусила йти до його рідних. Тітка здивувалася:
Поля, навіщо тобі Сергій? Він сказав, ви розлучилися. Тепер у нього нова дівчина.
Від тітки я дізналася адресу тієї дівчини й нагрянула:
Добридень! Сашка покличете? намагалась бути чемною.
Дівчина гмикнула й перед носом зачинила двері. Я пішла мовчки.
Сергій повернувся через рік. У тієї дівчини вже народилася дочка Оксана. Я все життя себе картаю за те, що вигнала чоловіка може, не зявилася б тоді ця дівчина, яка підхопила мого заблукалого Сергія й народила від нього дитину. Я ще більше стала догоджати чоловіку, берегти, любити.
Ми з Сергієм ніколи не обговорювали тему його позашлюбної дочки мовчали обидва, наче зачепиш її, й усе розсиплеться Думала собі ну понаходять діти на стороні, з ким не буває.
Так і жили. З роками Сергій став спокійнішим, всякі залицяльниці щезли. Сидить вдома, телевізор дивиться. Іванко рано оженився, троє онуків має. І ось на тобі
Зявилась через багато років позашлюбна дочка, просить прихистити її дочку.
Задумалась. Як пояснити Івану появу чужої в нашій хаті? Він же нічого не знає про молодість батька.
Зрештою, ми оформили опіку над пятирічною Аліною. Оксана померла її шлях скінчився у 30 років. Кожна могила зарастає травою, але життя триває.
Сергій вирішив поговорити про все з Іваном. Вислухавши зізнання тата, син сказав:
Тато, мамо, що було то минуло, я вас не суддя. Доньку треба приймати, це ж наша кров.
Ми з Сергієм з полегшенням видихнули. Мудрий у нас син.
Аліна вже шістнадцять. Діда Сашу обожнює, всі секрети йому шепоче; мене називає бабусею й каже, що ми з нею як дві краплі. Я з радістю на це погоджуюсьНедавно Аліна принесла зі школи фотографію усміхнена, щаслива дівчинка обіймає мене і Сергія. На звороті підпис: «Мої найрідніші на світі». Дивлюся на те фото й думаю: скільки в нашому житті було болю, образ, розчарувань але й стільки ж любові, прощення, турботи. Нічого не забуто, але всьому знайшлося своє місце.
Кожен вечір наша кухня сповнюється сміхом і дитячими історіями. Сергій вперше за багато років виглядає по-справжньому спокійним і щасливим. Я навчаю Аліну варити борщ, плести коси, слухати серцем. В її великих, довірливих очах віра, ніби я справді її бабуся від початку світу, і вже ніхто й ніколи не скаже їй інакше.
Якось перед сном вона прошепотіла мені на вухо:
Бабусю, ти ж не підеш ніколи, правда?
Я обійняла її крізь сльози й поцілувала в чоло:
Я завжди буду поряд, моя рідна. Бо сімя це не про кров, а про любов, яку даєш і тримаєш у серці.
І в той момент я зрозуміла, нарешті й по-справжньому: іноді життя підкидає нам чужих дітей, щоб ми навчилися любити по-справжньому. І це найбільша правда, яку я не зможу забути як і своїх найрідніших.
