“Вона тобі сподобається, мам. Вона просто диво!” – з ентузіазмом сказав Дмитро. “А не набридне жити з дивом?” – іронічно запитала Оксана.
Оксана стояла біля плити й прислухалася. Коли був живий чоловік, вона завжди готувала вечерю так, щоб до його приходу все було готово. Чоловік помер вісім років тому. Тепер так само вона чекала на сина з роботи.
У дверях клацнув замок, і з передпокою почувся голос Дмитра:
“Мам, я вдома.”
“Чую,” – відповіла Оксана й усміхнулася.
“А що у нас сьогодні? Котлети, картопля смажена?” – Дмитро обійняв матір і заглянув через її плече, вдихаючи апетитний запах улюбленої картоплі з зеленим цибулем.
Оксана вимкнула газ, накрила кришкою сковороду.
“У тебе гарний настрій? Що трапилося?” – за відтінками голосу вона могла вгадати синове почуття.
Дмитро відійшов.
“Мам, я одружуюсь.”
“Вже час. А чому ж Маринка до нас не заходить?” – спитала Оксана й обернулася до сина, вдивляючись у його похмуре обличчя.
“Я одружуюсь на Софії.”
І Оксана відчула, як по спині пробіг холодок. Син давно став дорослим. Обіймав її, виявляв ніжність тепер лише в хвилини особливих зізнань або радості.
“Ім’я обнадійливе. А як же Маринка?”
“Маринка виходить заміж у суботу. Не хочу про це говорити, мам. Давай вечеряти.”
“Добре, що весілля Маринки не вплинуло на твій апетит. Мий руки.”
Оксана поставила перед сином тарілку з картоплею, сіла навпроти, підперши підборіддя рукою, і дивилася, як він їсть.
“А ця Софія… хто вона?”
“Вона гарна дівчина. Ти сама в цьому переконаєшся. Хочу познайомити тебе з нею. У суботу, наприклад?” – Дмитро перестав їсти й подивився на матір. – “Софія тобі сподобається, я впевнений. Вона просто диво!” – з ентузіазмом сказав він.
Щось подібне він казав і про Маринку. Про те, що вона обрала нареченого заможнішого, Оксана дізналася від її матері, з якою вони вчилися в одній школі й дружили, сподівалися, що їхні діти одружаться. Зустрілися випадково в магазині, і та поділилася з подругою новиною. Вибачилася за вибір доньки.
“Дива буває забагато. А не набридне жити з дивом?” – іронічно запитала Оксана.
“Мам, не смішно.”
“А я й не жартую. Розкажи про неї. Що в ній такого дивовижного?”
“Чого ти чіпляєшся до слова?” – Дмитро вагався. – “Вона вчителька, викладає в школі українську мову та літературу, правда, тільки перший рік. Серйозна, начитана. Мені з нею добре.”
“А батьки у неї хто?”
“Тато інженер, а мама домогосподарка.”
“І приїхала вона?..” – Оксана не договорила, чекаючи, що син продовжить.
“Та яка різниця, звідки приїхала?” – обурився Дмитро.
“Дійсно. Значить, вона не місцева. Жити збираєтеся тут?”
“Якщо ти проти, ми знімемо квартиру.” – Дмитро заглянув у очі матері.
“Ні, зовсім ні. Я тільки рада. Що мені одній робити? Буду чекати онуків. Якщо не зживемося, тоді знімете.”
“Софія не хоче поспішати з дітьми, хоче попрацювати, набратися досвіду.”
“Софія не хоче, Софія вирішила…” – передражнила Оксана. – “Гаразд, запрошуй на обід своє диво.” – Вона встала зі столу й поклала порожню тарілку у мийку.
“Ти найкраща мама на світі,” – Дмитро теж підвівся.
“Сподіваюся, ти не забудеш про це, коли одружишся.”
Оксана мила посуд, а сама роздумувала. «Вчителька, значить. Усі вечори проводитиме за перевіркою зошитів, готуватиметься до уроків, а у вихідні виїжджатиме з класом на екскурсії…» – вона зітхнула. – «Як швидко Дмитро виріс, уже одружується. Шкода, чоловік не дожив.»
Зранку в суботу Оксана колдувала на кухні. Дмитро довго одягався перед дзеркалом, вибираючи сорочку й краватку. Потім пішов зустрічати Софію.
Оксана намагалася уявити собі дивовижну шкільну вчительку, але на думку спадала лише Наталія Сумська, яка зіграла у фільмі «Тіні забутих предків».
Софія виявилася тоненькою невисокою дівчиною, з довгим прямим волоссям і великими очима. Красивою її не можна було назвати, зустрінеш на вулиці – не впізнаєш. Їла вона мало, стримано хвалила кожну страву. Вино лиш куштувала. Дивлячись на неї, не пив і Дмитро.
“Не соромтеся, Софіє,” – підбадьорила її Оксана.
«Закріпачена від хвилювання, боїться мене. Вперше знайомиться з матір’ю нареченого,» – подумала Оксана. – «Що ж син знайшов у ній? Чи може назло Маринці поспішає одружитися? Ох, Маринко, Маринко…»
Через два місяці відбулося скромне весілля. На нього приїхали батьки Софії. Мама теж худа, забита, мовчазна. Тато жартував, розповів, що ще підлітком закохався у героїню з фільму «Тіні забутих предків», тому так назвавА коли через рік у них народилася донечка, Оксана, дивлячись на онуку, зрозуміла, що справжнє диво — це не ідеальна наречена, а любов, яка вчила їх усіх пробачати та бути щасливими разом.
