Чи не надто пізно для щастя? Ні. Просто саме вчасно…
Коли Ганна переїхала в невеличке село на Чернігівщині, вона й уявити не могла, що там почнеться нова сторінка її життя. Хатина дісталася від далекої родички — старенька, з похилим ґанком. Але Ганна з першого дня вирішила: будуватиме, почне все з нуля. Мріяла про теплий дім, де лунав би сміх, пахло варениками і панував би затишок.
Одного разу, доправляючи прибудову, вона побачила жінку, яка йшла від автобусної зупинки. Висока, струнка, з якоюсь городською вдачею. «От так жінка…» — подумала Ганна. Це була Марія, сусідка.
Пізніше вони випадково зустрілися біля сільської крамниці.
— Чула, ви — Ганна? А я — Марія, — сказала вона, простягаючи руку.
Так почалося їхнє знайомство. Жінка швидко підкорила серце Ганни — розумна, добра, спокійна. Спочатку спілкувалися, як сусідки, потім все частіше, поки одного дня Ганна не зізналася собі: вона закохана.
Марія була старшою на три роки. На той час їй виповнилося вже п’ятдесят вісім. Прожила вона непросте життя — працювала, сама виростила сина, бо з батьком дитини нічого не вийшло. Син виріс, поїхав навчатися, одружився, тепер живе з родиною в іншій області. Онучці вже п’ять, але вони приїжджають дуже рідко…
Марія часто сиділа біля вікна і згадувала дитинство. У них була багатодітна родина — шестеро дітей, батьки й бабуся. Хатина крихітна, грошей майже не було. Іграшок теж не було. Бабуся варила, прала, доглядала за молодшими, поки мати з батьком працювали в полі.
Батько був теслею, приносив гроші, але іноді повертався п’яний. Мати сварилася з ним, але дітей він не чіпав. Коли Ганна була у третьому класі, батько раптом помер. Незабаром пішла й бабуся. Мати залишилася сама з шістьма дітьми.
З того дня у Ганни закінчилося дитинство. Вона стала нянькою для молодших, варила, мила, прибирала, забувши про подруг і іграшки. Коли в школі вона поранила руку, впавши з горища, лікарі так і не змогли її повністю вилікувати. З тих пір ліва рука слухалася погано. Робота по господарству давалася важко, але вона не скаржилася.
В інтернаті, де Ганна навчалася після восьмого класу, її ніби підмінили. Там її вперше хвалили, вона знайшла подруг, відчула себе потрібною. Особливо любила вишивання — працювала однією рукою, але все виходило акуратно й гарно. Вчителі очам не вірили, однокурсниці захоплювалися. Двічі на рік вона приїжджала додому з власноруч зробленими подарунками для рідних.
На другому курсі Ганна закохалася в Олексія. Він був уважним, веселим. Вона вже уявляла, як вийде за нього заміж… Але коли розповіла матері, та холодно відповіла:
— Яке в тебе майбутнє? Рука хвора. Залишишся сама.
Материні слова болісно вразили. Поступово Олексій віддалився. Після випуску Ганна влаштувалася на роботу, але незабаром фірму закрили. Їй довелося повернутися в село. Саме тоді й почалося її справжнє життя.
Сусідом виявився Тарас — удівець, який переїхав із сусіднього села. Високий, міцний, з добрими очима. Він почав доглядати за Ганною наполегливо, але ніжно. Ніколи не згадував про її руку, ніколи не дивився із жалостю.
Через рік він зробив їй пропозицію. Вона плакала від щастя — не вірила, що таке можливе. Що хтось може її полюбити просто так, без умов.
З тих пір минуло багато років. Вони збудували затишну хату, виростили сина, пережили все. Ганна тепер часто готує вареники по вечорах і чекає, поки Тарас повернеться з поля.
Того вечора він зайшов у ворота втомлений, але всміхнений:
— Все, закінчився сівба. Тепер можна пожити для себе.
А вона лише поправила рушник на печі й тихо відповіла:
— Я завжди жила для тебе…
