Ви робите це заради сина? Не треба. Я буду сподіватись, а ви не зможете полюбити мене.
Вийшовши з лікарні, Світлана зіткнулася в дверях із чоловіком.
— Вибачте, — сказав він, затримавши на ній погляд.
За мить його очі стали зневажливо-зверхніми. Чоловік відвернувся від Світлани і, здавалося, миттєво забув про її існування.
Скільки таких поглядів вона ловила на собі. На струнких, довгоногих дівчат дивилися зовсім інакше. Очі чоловіків перед гарнунею запалювалися жадібним вогником, а не лишалися пустими й байдужими. Від такої несправедливості Світлані було гірко. Хіба вона винна, що народилася такою?
Коли була зовсім маленькою, всі захоплювалися її пухкими щічками, повненькими ніжками та кругленькою попкою. У школі на уроках фізкультури її ставили першою в шерензі дівчат. Дражнили “товстухою”, “гарбузом”, “Пеппою” з мультика. Це ще було терпимо. Найбільш образливі прізвиська навіть згадувати не хотілося. Діти були жорстокими. Вчителі бачили, як однокласники знущаються з неї, але нічого не робили.
Світлана пробувала дієти, але постійно хотілося їсти, і вона зривалася. Втрачені кілограми швидко поверталися. Вона була симпатичною, але повнота затьмарювала всю красу.
Мріяла стати вчителькою, але відмовилася — боялася, що діти й далі даватимуть їй образливі прізвиська. Після школи пішла до медичного училища. Коли людині боляче, їй неважливо, як виглядає той, хто допомагає — головне, щоб полегшило.
У групі хлопців не було, а дівчата були зайняті собою, закохувалися, виходили заміж. А Світлана завжди залишалася самотньою. На парах подруги просили її сідати на перший ряд — ховалися за її спиною, щоб викладач не помітив.
З болем дивилася на гарні сукні у вітринах. Їй ніколи не носити такі. Обирала вільні блузки та широкі спідниці, щоб сховати фігуру. Вчилася добре, робила уколи спритно. За це її любили літні пацієнти.
Одного разу пішла з подругами на ковзанку. Підлітки кидали у її бік образливі слова. “Дивіться, на м’ясокомбінат поспішає!”, — реготали хлопці. Від їхнього сміху за спиною їй хотілося плакати.
Мати намагалася познайомити її з синами своїх подруг. Пару разів Світлана навіть ходила на побачення. Один хлопець, побачивши її, зробив вигляд, ніби нікого не чекав, і демонстративно відвернувся. Другий, не встигнувши навіть познайомитися, почав її лапати. Вона штовхнула його, і він упав у калюжу. “Чого вирячилася? Я ж тебе осчастливив! Кому ти така потрібна?”, — кричав він їй у слід. Сльози душили. Більше на побачення не ходила.
У соцмережах поставила на аватарку Фіону з “Шрека”. Коли один хлопець у коментарях спитав, як вона виглядає насправді, відповіла: “Так само, тільки не зелена”. Він сприйняв це як жарт. “Мабуть, ти втомилася від наполегливих шанувальників і вирішила їх відлякувати такою аватаркою”, — написав він і запропонував зустріч. Вона миттєво припинила листування.
Одного разу в коридорі лікарні на неї налетів хлопчик років шести.
— Куди біжиш? Тут хворі люди, — сказала вона, хапаючи його за руку.
— Хотів покататися по лінолеуму, — щиро зізнався хлопчик.
— Ти з ким прийшов?
— З татом, до бабусі. А де тут туалет?
— Підем, — Світлана відвела його в кінець коридору. — Сам справишся?
Хлопчик кинув на неї зверхній погляд. На цього малюка вона не образилася. Незабаром за дверима почувся звук змиву, і він вийшов.
— Тепер покажеш, де твоя бабуся, — промовила вона.
Хлопчик зітхнув і поплеХлопчик показав на двері п’ятої палати, і коли Світлана зазирнула всередину, то побачила там усміхненого Івана, який дивився на неї так, ніби нарешті знайшов те, що шукав увесь свій життя.
