Сьогодні у щоденнику.
Як можна дозволити колишній свекрусі бачити дитину? «Ти не маєш ні гордості, ні совісті» — так мені сказала власна мати.
Минулого тижня моїй доньці виповнилося два роки. Невеличке свято, яке я влаштувала сама, як могла — без зайвих коштів, без допомоги. Батько навіть не згадав. Ні дзвінка, ні повідомлення. А ось його мати, моя колишня свекруха Олена, пам’ятала. Подзвонила, привітала, сказала, що хоче побачити онуку. І я, не бачачи в цьому нічого поганого, погодилася. Адже то ж бабуся. Хіба дитині буде гірше від того, що її люблять?
Олена прийшла не з порожніми руками — принесла ляльку, трохи солодощів та конверт із тисячею гривень. Ми пішли до парку, погуляли, потім зайшли до мене. Я навіть посміхалася. Але все зіпсувалося, коли додому повернулася моя мати.
«Ти зовсім розуму позбулася?!» — зашипіла вона з порогу. «Дозволила цій… цій… приходити й цілувати твою дитину! Ти повинна була вигнати її геть! Та ще й подарунки брати — хоч трохи гідності в тебе є?!»
Вона метушилася по квартирі, розмахувала руками, прикрикувала. Казала, що лялька — дешева китайщина, солодощі — отрута, а гроші — жебрацька милостиня. Цілу ніч її голос шипів у моїй голові, навіть коли вона вже замовкла. Казала, що Олена «добра бабуся», а вона, моя мати, — «лиха». Що я завжди всіх зраджую. Що вона заради мене колись залишилася без копійки, а тепер я кидаю її заради чужої баби з Mercedes.
Ми розлучилися з чоловіком трохи більше року тому. Він пішов сам. Просто зібрав речі, вийшов і не повернувся. Квартиру, де ми жили, оформив на свою матір. Нічого мого там не було. Юридично — я була ніхто. І йти мені було нікуди.
Розлученням займався адвокат моєї свекрухи — досі не розумію навіщо, адже ділити було нічого. Чоловік відмовився від дитини одразу. А на паперих у нього не було ні майна, ні доходів. Я не вимагала нічого — ні аліментів, ні меблів. Лише одного — пожити в квартирі до кінця декрету. Але й цього мені не дозволили.
Олена не була в шоці. Я не перша і, як я розумію, не остання жінка в житті її сина. Для неї я була лише однією з багатьох. Вона навіть допомогла мені виїхати — найняла вантажників, оплатила перевезення речей. Я забрала лише своє. І все.
Тепер живу з мамою. Втрьох втиснулися в її однушку. Аліменти — мізерні. Чоловік зник, ніби його ніколи не було. Лише Олена іноді нагадує, що у неї є онука. Дзвонить, питає, щось привозить.
Я не заперечувала. Не вважала за потрібне забороняти бабусі бачити онуку. Ми зустрілися в парку. На ній було дороге пальто, приїхала на новій машині, подарувала м’яку іграшку та цукерки. Усе. А вдома почалося.
Моя мати влаштувала сцену. Казала, що я зрадниця. Що я не маю права дозволяти «цій жінці» підходити до дитини. Що якщо батько відмовився — то й баба не має права. Що я ганьба родини. Дійшло до того, що вона вигнала мене з дому — серед ночі, з дитиною на руках, без жодного плану, куди йти.
Я стояла у під’їзді й думала: а в чому ж я винна? В тому, що дозволила бабусі обняти онуку? В тому, що дитина погралася з ведмедиком? Чи в тому, що я втомилася бути сама?
Іноді мені здається, ніби я застрягла між двома стінами. З одного боку — чоловік, який утік від відповідальності, з іншого — мати, яка лише вдає, що захищає, а насправді — душить. А я просто хочу трохи тиші. І щоб мою доньку любили. Навіть ті, хто колись робив боляче мені.
Але, схоже, у цьому домі любов — це злочин.
