Пане, чи не знаєте, чи вже пішов автобус? до зупинки підбіг запыханий чоловік. Справжній дядько, не хлопець, років після пятдесяти, у куртці та спортивних штанах, на плечі потертий рюкзак. Звичайне обличчя з вусами, які Лариса Андріївна завжди не любила. Вона відвернулася й не відповіла.
Пане, вам важко відповісти? Останній автобус уже пішов чи ні? Ви ж чекаєте? чоловік перевів дух і кинув важку торбу на лавку біля Лариси Андріївни.
Нічого я не чекаю, злісно відповіла вона, але потім подумала, що вже пізно, і хтозна, хто цей чоловік, тому помякшила голос: Якийсь автобус виїхав хвилин пять тому, не звернула уваги.
От і все! чоловік плюхнувся на лавку так, що Лариса Андріївна аж підскочила здавалося, ось-ось розвалиться.
Ви теж запізнилися? невгамовний!
Вона підправила пальто й вирішила йти додому, вже надто пізно.
Годину тому їй раптом захотілося вийти з дому. Ніби повітря закінчилося, самотньо, хоча раніше такого не бувало.
Усе життя Лариса Андріївна жила одна й була щаслива. Подруги виходили заміж, народжували, а їй того не хотілося. Як згадувала мати в селі народжувала одного за одним. Потім трьох віддала в інтернат, а Лариса старша, втекла до міста. Закінчила технікум, стала бухгалтеркою й усе життя працювала у центральній кавярні. Кавярня «Золотий Вік» весела музика, смачна їжа!
Спочатку просто бухгалтерка, потім головна, аж до пенсії. Весілля, ювілеї їй ніколи не було нудно. Гарна зарплатня, смачні обіди, купила квартиру, їздила у відпустки іншого життя Лариса Андріївна й не хотіла.
А рік тому новий власник кавярні заявив, що вона «не відповідає сучасним стандартам».
І відправив на пенсію, хоча вона сама й не збиралася.
Спочатку шукала іншу роботу. Потім зрозуміла або пропонують щось недостойне, або там потрібні молоді.
Махнула рукою є в неї ощадження, невеликі, але вистачить. Так і пішла на пенсію, у «вільне плавання».
Спочатку було чудово жила без розкладу, без будильника, ходила на екскурсії, навіть на скандинавську ходьбу в парку.
Але раптом їй усе набридло, і цієї ночі вона просто вийшла на вулицю й сіла на лавку біля зупинки.
Машини їздили, гуділи, світили ліхтарі, люди йшли, говорили, а вона сиділа й відчувала, ніби її немає. Є лише це шумне місто, яке живе своїм життям, а її життя нікому не потрібне.
І вона нікому не потрібна, ані одній людині у всьому світі!
А потім раптом цей чоловік.
Вам теж нема де ночувати, пані? Я ось тут минулу ніч на лавці пересидів, зранку поїхав. Живу за містом, працюю у відрі запізнився. Тоді ночі були теплі, а сьогодні прохолодно! Та нічого, є бутерброди з ковбасою, ви ж, пані, не бійтеся. Ось, тримайте, хліб свіжий, ковбаса улюблена, а я зараз термос дістану гарячого чаю випємо, з цукром, зігріємось.
Чоловік ні з того ні з сього змінив тон і всунув бутерброд Ларисі Андріївні у руку. Вона хотіла відмовитися, але раптом зрозуміла, що жахливо хоче їсти. Не їла вечері, а на обід ледве чимось перехопила. Відкусила шматочок аж як смачно! Давно не купувала ковбаси дієта, а тут хліб пахне, ковбаса мм!
Чоловік усміхнувся:
Ну що, смачно? Тримай, ось чай налив, лиш не обпекись. Як тебе звати?
Лариса Андріївна, відповіла вона, а чоловік весело кивнув:
Лариса! А я дядько Дмитро, точніше, Дмитро Іванович. Раніше на заводі працював, звільнили, тепер у охороні, зміна день через два. Нічого, мати, правда, хворіє, стара вже, то на ліки їй і працюю. Може, ще поживе. А сімя була, та розпалася, син виріс, дружина пішла до іншого, от і живу собі! зітхнув, усміхнувся, але очі раптом стали сумні.
А тобі, Ларисо, далеко до дому? Хочеш, таксі викличу? Мені ось дуже далеко, за місто вночі не возять, подвійний тариф дорого. Тобі має вистачити.
Дядько Дмитро подивився на неї й усміхався, а Ларисі раптом пригадалося, як у школі у неї був друг, Колюк, вона завжди була голодна, а він носив бутерброди й годував її. І дивився так само доброзичливо, трохи з насмішкою. І зараз вона почувалася дівчиною, ніби не було ні кавярні «Золотий Вік», ні пенсії.
Лариса доїла бутерброд, запила гарячим, солодким чаєм і раптом сказала, сама не очікуючи:
Ходімо до мене, дядьку Дмитре, не на лавці ж ночувати? Ось моя хата, їхати нікуди. Бери торбу й ходімо, тільки поводься пристойно, а то рука у мене важка,
