Пані, ви не скажете, чи вже пішов автобус? до зупинки підбіг запыханий чоловік. Справжній чоловік, не хлопець, років пятдесят з гаком, у куртці й спортивних штанях, на плечі зношена сумка. Звичайне обличчя з вусами, які Лариса Андріївна завжди не любила, вона відвернулась і не відповіла.
Пані, чи так важко відповісти? Чи останній автобус вже пішов? Адже ви ж чекаєте? чоловік перевів дух і скинув важку торбу на лавку біля Лариси Андріївни.
Нічого й нікого не чекаю, буркнула вона, але потім подумала, що вже пізно, і хтозна, хто цей тип, тож мякше додала: Якийсь автобус відїхав хвилин пять тому, не звернула уваги.
От і все! чоловік плюхнувся на лавку так, що Лариса Андріївна злякалась, чи не розвалиться вона, і схопилась.
Ви теж запізнились? невгамовний, прямо набридає!
Лариса Андріївна поправила пальто й вирішила йти додому, уже пізно.
Годину тому їй раптом захотілось вийти з дому. Ніби повітря не вистачало, самотньо, з нею так ніколи не бувало.
Усе життя Лариса Андріївна жила одна й була щаслива. Подруги виходили заміж, народжували, а їй того й не треба було. Мати в селі народжувала одного за одним. Потім трьох віддала в інтернат, а Лариса старша, втекла до міста. Закінчила технікум, стала бухгалтеркою й відтоді працювала в центральній міській кавярні. «Золотий вік» весела музика, смачна їжа!
Спочатку просто бухгалтеркою, а потім головною, аж до пенсії. Весілля, ювілеї, їй ніколи не було нудно. Гарна зарплатня, смачні обіди, купила собі квартиру, їздила відпочивати іншого життя Лариса Андріївна й не хотіла.
А рік тому новий власник кавярні заявив, що вона не вписується в сучасні методи роботи.
І відправив на пенсію, хоча вона й не збиралась.
Спочатку шукала інше місце. Потім зрозуміла або неподобається, або треба бути молодою.
Махнула рукою має ж вона ту подушку безпеки, невелику, але вистачить. Так і пішла на пенсію, у найвільніше плавання свого життя.
Спочатку все було чудово жила без планів, не треба було будильника, ходила на екскурсії, навіть на скандинавську ходьбу в парку.
Але раптом їй усе набридло, і цієї ночі вона просто вийшла на вулицю й сіла на лавку біля автобусної зупинки.
Машини їздили, гуділи, світили ліхтарі, люди йшли, говорили, а вона сиділа й відчувала, ніби її нема, а є лише це шумне місто. Воно живе своїм життям, а її нікому не потрібне!
Нікому, ані одній людині у всьому світі!
І раптом цей чоловік.
Вам теж нема де ночувати, пані? Я ось тут минулу ніч на лавці перекантював, вранці поїхав. Живу за містом, працюю у зміну запізнився, тоді ночі були теплі, а сьогодні прохолодно! Та нічого, маю бутерброди з ковбасою, ви ж, пані, не бійтеся. Тримайте, хліб свіжий, ковбаса улюблена, а я зараз термос дістану, і чаю гарячого випємо, з цукром, зігріємось.
Чоловік ні з того ні з сього змінив тон і вклав бутерброд Ларисі Андріївні в руку. Вона хотіла відмовитись, але раптом зрозуміла, що жахливо хоче їсти. Не їла вечері, а на обід ледве зачіпала. І відкусила шматочок а як же смачно! Давно не купувала ковбаси дієта, а тут хліб пахучий, ковбаса мм!
Чоловік усміхнувся:
Ну що, смачно, га? Тримай, ось чаю налив, дивись, гарячий, не обпеклись. Як тебе звати?
Лариса Андріївна, відповіла вона з набитим ротом, а чоловік радісно кивнув:
Лариса! А я дядько Дмитро, точніше, Дмитро Іванович. Раніше на заводі працював, звільнили, тепер у охороні, зміна день із роботи. Та й нічого, мати, правду кажучи, хвора, стара вже, ось на ліки їй і працюю, може ще поживе. А сімя була, та розпалась, син виріс, дружина пішла до іншого, от і живу! зітхнув, усміхнувся, але очі раптом стали сумні.
А тобі, Ларисо, далеко до дому? Хочеш, таксі викличу? Тільки мені дуже далеко, за місто вночі не возять, подвійний тариф дорого. Тобі має вистачити, дядько Дмитро подивився на неї й усміхався, а Ларисі раптом пригадалось, як у школі в неї був друг, Колюка, вона завжди була голодна, а він носив бутерброди й годував її. І дивився так само доброзичливо, трохи з насмішкою. І тепер вона відчула себе знову дівчинкою, наче не було цього життя, кавярні «Золотий вік», нікого, хто відправив її на пенсію.
Лариса доїла бутерброд, запила гарячим солодким чаєм і раптом сказала, сама не очікувала:
Ходімо до мене, дядьку Дмитре, не на лавці ж ночувати? Ось моя хата, й нікуди їхати не
