«Залишила мені донечку?» – від жахливої думки Марію кинуло в жар. «Ні, цього не може бути. Вона обов’язково повернеться».
Марія прийшла з роботи й знайшла на столі короткий записку від доньки. Відносини з Соломією завжди були складні, але вона не очікувала, що донька так раптово піде з дому. Перечитувала записку знову і знову, вивчила напам’ять, але все здавалося, що вона щось важливе пропустила, не так зрозуміла.
Ніч була неспокійною. То подушка занадто тверда, то ковдра давить, то спека не дає дихати. Марія то плакала, то вела нескінченні розмови з Соломією у своїй голові, згадувала їхні сварки, щасливі моменти…
Нарешті, втомлена, вона встала, сіла за стіл і ввімкнула світло. Записка лежала поверх паперів, зім’ята від постійного перечитування.
Марія всоте раз уважно прочитала. Ні, все було ясно. Навіть здавалося, що вона чує роздратований голос доньки.
«Я втомилася від твого контролю… Ти занадто сувора… Я хочу жити самостійно. Я доросла… Ти б все одно не відпустила, тому йду, поки тебе немає вдома. Зі мною все добре. Я не одна. Не шукай мене. Я не повернуся…»
Лист без вітання, підпису. «А як же я? – знову подумала Марія. – А якщо зі мною щось станеться? Тобі навіть некуди буде повідомити. Тебе зовсім не турбує, що буде зі мною?»
Соломія, мабуть, мала рацію по-своєму. Але матері хотілося, щоб вона здобула освіту, знайшла гарну роботу, щоб раптові почуття чи незапланована вагітність не зруйнували цього. Хіба бувають матері, які дозволяють дітям усе?
Сама Марія вийшла заміж студенткою і пам’ятала, як кохання швидко згасло під натиском бідності, тісноти в гуртожитку, побутових проблем.
А коли народилася Соломія, стало ще важче. Вони з чоловіком, таким же молодим, перестали розуміти одне одного, постійно сварилися. Може, мати була права, і треба було зробити аборт? Але тоді Марії здавалося, що їхнє кохання подолає все. Наївна дурниця.
Через три місяці вони розійшлися. Марія взяла академвідпустку й повернулася до батьків. Дивно, але мати відразу полюбила онуку, хоча сама наполягала на аборті. Допомагала, доглядала Соломію, балувала її.
Поки були живі батьки, Марія не знала турбот. Мати завжди поруч, дитина під наглядом. Після інституту вона два роки працювала вчителькою англійської, потім перекладачем.
А ось з особистим життям не везло. Мати казала, що треба шукати зрілішого чоловіка. Але Марії траплялися або одружені, що пропонували лише роль коханки, або розлучені, які самі шукали, де притулитися. Заводити стосунки з такими вона боялася.
Коли батьки померли, вони із Соломією залишилися самі. Ближчої людини в Марії не було. Вона віддавала доньці все. Але, виявилося, це їй не було потрібно. Розпещена бабусею, Соломія вважала матір занадто суворою. Мріяла не про освіту, а про свободу. І ось тепер пішла з дому…
«Я дочекаюся. Що ж мені лишається? Колись ти повернешся. Я ж мати, я люблю тебе й пробачу. Лише б із тобою нічого не сталося…» Марія зітхнула, вимкнула світло і лягла. Ще півгодини ворочалася, але зрештою заснула тривожним сном.
Вона довго не могла змиритися з втечею доньки, чекала, здригалася від кожного дзвінка. Крім роботи в офісі, брала переклади додому й сиділа над ними до пізньої ночі. Спала по кілька годин. Таке навантаження не залишало часу жаліти себе. Про доньку, звісно, думала, переконувала себе, що з Соломією все гаразд.
Через півтора роки дзвінок у двері перервав роботу. Марія з досадою зняла окуляри, потІрочка зросла щасливою, а Марія нарешті зрозуміла, що справжнє щастя – це бути поруч із тими, кого любиш, навіть якщо вони інколи йдуть і повертаються знову.
