Ми з чоловіком Дмитром вже 10 років разом. Виховуємо доньку Мілану. Пологи в мене були важкими, тому я більше не можу мати дітей. Ми давно думали про всиновлення, але якось не могли наважитись.
З роками в нас відбулася переоцінка цінностей. Важливими стали люди, які поруч з тобою, а не матеріальні речі. Тому ми вирішили з чоловіком дати прихисток дитині, яка втратила родину.
З Дмитром довго обговорювали варіанти усиновлення. Думали, чи зможемо прийняти чужу дитину, як свою? … Полюбити, подарувати душевне тепло, а не тільки матеріальні блага.
Поговорили, і вирішили, що все зможемо. Або хоча б спробуємо. Звернулися у відповідні служби. І там побачили фото двох братів. Миколці 5 років, а Микиті 7. У дітей нікого н e залишилося. Ні батьків, ні дому, нічого. Серце краялося. Дуже хотілося їм допомогти, обігріти й подарувати материнське тепло. Наша Мілана теж була не проти. І ми наважилася забрати їх.
Дітки ростуть – і зовсім наші. Ми разом проводимо час, спілкуємося, гуляємо, їмо морозиво у парку. Нещодавно їздили до моїх батьків на Львівщину. Вони нас підтримали.
Ми одна дружна сім’я, всі радощі і печалі ділимо порівну
