Знаєте, яке це—жити в чужій хаті роками, не знаючи, коли тобі вказують на двері? Ми з чоловіком Дмитром орендуємо житло вже сім років. За цей час хазяї не раз оголошували: «Нам треба назад»,—і ми знову збирали валізи. То їхній син передумав вчитися, то сусіди зробили життя неможливим, то підняли плату без пояснень. А ми все це час не наважувались на дитину—бо в таких умовах сім’ю не побудуєш.
Жили б і з батьками—моїми чи його. Та в них тіснява, і допомогти нічим. Ми з Дмиром давно закінчили університети, одружились ще студентами, мріяли, що коли будуть діти, ми будемо молодими батьками—близькими, на одній хвилі. Тепер я навіть не впевнена, чи хочу цього. А якщо дитина виросте і почне нам здаватися чужою, як і вся ця молодь зі своїми дивацтвами?
Обоє працюємо, складаємо кожну гривню. Ні кафе, ні відпочинку. Все—аби назбирати на свою оселю. Та як не крути—сума не та. А тут ще в батька Дмитра серйозні проблеми з серцем. Він ще не літній, але здоров’я підвело, і син тепер підтримує його з нашого бюджету. Звичайно, це б’є по кишені, але що зробиш—родина.
А потім моя мати, Ганна Іванівна, оголосила: дістала значну суму—спадок від тітки. Хоче допомогти нам: додати до наших заощаджень, аби ми купили хоч маленьку однушку. Радості не було меж! Ми вже почали шукати ріелтора, потім вирішили самі оглянути варіанти.
Спершу траплялись гарні пропозиції, але варто було заговорити про торг—нас одразу відшивали. Далі—гірше: то зруйнована хрущовка без вікон, то клітинка, яку продавці називали «затишним гніздечком». Але ми не здавались—витрачали час, сили, навіть сон. Все—заради мрії про свій дім.
А потім Дмитро поїхав до батьків. Повернувся мовчазний, похмурий. Ввечері сів навпроти і сказав, що треба серйозно поговорити. Його батько—у важкому стані. Можливо, буде операція. Шанси невеликі, але вони є. І Дмитро сказав, що вважає правим віддати гроші, які мати хоче нам подарувати, на лікування батька. Додав: «Життя важливіше за квартиру. Ми ще заробимо. А тато… у нього може не бути цього часу».
Говорив палко, з болем, щиро. Я мовчала. Потім намагалась пояснити: це не наші гроші. Мати ще не передала їх нам. Вона хотіла допомогти нам, а не його батькам. Так, хвороба страшна. Але як я можу просто перевести чужі гроші на чужу потребу?
Після цієї розмови Дмитро подивився на мене, ніби я йому чужа. Назвав егоїсткою. Мовляв, якби хворів мій батько, я б не вагалась. Ми ще спілкуємось, але все частіше—холодно, як сусіди по оренді. І я вже не певна, чи потрібна нам ця хата, якщо житимемо в ній як чужі.
Коли мати дізналась, що Дмитро задумав, вона різко відмовилась віддавати гроші заздалегідь. Сказала: передасть лише в день підписання договору—коли буде зрозуміло, що квартира дійсно купується.
Я її розумію. Це її гроші. Вона хотіла допомогти нам, не сватам. Але все одно важко. Бо я не хочу втрачати чоловіка. Просто хотіла дім. Своє гніздо. Для нас. А отримала недовіру, образи та холод.
Люди поділились на два табори. Друзі Дмитра—на його боці. Мої—на моєму. А я просто хочу жити в мирі, любити і бути любиною. Та, схоже, це набагато складніше, ніж зібрати на іпотеку.
Як вважаєте, хто з нас правий?
