Тоді моя мама сильно прихворіла й лежала у лікарні, а я навідувалась до неї у гості. Поруч з нею лежала бабуся років дев’яноста. Зовсім вже замучена, але хватки таки не втратила, бо й далі до неї навідувався такий же худенький та старенький дідусь, як вона…
Щоразу приходячи до неї, він міцно цілував її у лобик, а тоді за старої авоськи діставав приготовлену ним же відварену курочку, подрібнену маленькими шматочками та натерте яблуко (він нам якось промовився, що вона все життя обожнювала яблука). Все це для того, щоб її не доводилось сильно жувати, а просто ковтати домашню їжу.
Він ледь сам ходить й вони дуже мало розмовляють. В основному сидять мовчки, тримаючись за руки. Він уважно стежить за кожним її рухом, мов вона може, як пташка кудись від нього полетіти.
Я дивилась на них і не могла зрозуміти, чому молоді люди, що повні сил, енергії та життя не ставляться один до одного з таким же трепетом? Чому всі наші стосунки будуються на недбалості один до одного?
Адже рано чи пізно кожен з нас опиниться перед страшними воротами старості, після яких не буде дороги назад. І як важливо у такі моменти мати рідну людину й душу, що так само зачаровано на тебе дивитиметься, як у молодості й не відпускатиме до останнього.
