Галина Іванівна жила, як більшість пенсіонерів – мінімальна пенсія і постійна економія. Але раду собі давала. Хліба у нікого не просила. Хіба вона одна така?
Жінка уміла давати собі раду і ніколи не скиглила. Бо хіба цим зарадиш? Зберігала здоров’я, яке за гроші не придбаєш, а без грошей тим паче.
Тому намагалася кожного дня прогулятися аж до знемоги – для тіла це корисно. І сум тоді не гнітить.
Одного разу під час прогулянки зауважила дідугана, що стояв з простягнутою рукою. Жінці стало жаль старого. На вулиці вже не було тепла. А він був ледь одягнений.
Старенька призупинилася, намацала в сумці гаманець і поставила на простягнуту руку те, що встигла заощадити останнього місяця. Це була сотня гривень. Як на її пенсію – дуже багато!
Але їй чомусь стало дуже жаль того мужчину. Видно, що не пияк. А з людиною всяка біда може статися, – так міркувала про себе жінка.
Коли Галина Іванівна відійшла кілька кроків, вона почула, як хтось її наздоганяє. Вона оглянулася і зустрілася з тим самим мужчиною віч-на-віч і камерою.
-Це був експеримент. Ми вас вітаємо! Ви першими з перехожих проявили милосердя, – промовив їй молодий мужчина і повідомив, що вона виграла відпочинок в Єгипет.
-Синку, я від роду не була в Єгипті. І не хочу. Лиш Бога молю, щоб була здорова і мала окраєць хліба на щодень, – мовила Галина Іванівна.
-За умовами програми ми вам виплачуємо гроші,- відповів працівник телебачення.
Гроші жінка взяла. Подякувала і пішла своєю дорогою.
Вдома розглядала купюри, бо досі не вірила, що таке можливе. Що за ніщо можуть давати гроші.
От і не вір, що за добро відплатять сторицею.
