Це дитина Ігоря…
Ця історія трапляється у Дніпрі, у затишній квартирі на четвертому поверсі дев’ятиповерхівки. Живе там молода пенсіонерка, самотня жінка на ім’я Ірина.
Її життя не обіцяє якихось особливих пригод чи надзвичайних подій. Все йде за усталеним графіком: пенсія, підробіток, подружки, поїздки до онуків у Камянське та постійна допомога матері, яка мешкає окремо.
І цей день був наче всі інші.
Зранку Ірина зателефонувала мамі, поцікавилась здоровям.
Звичайний день, вихідний. Вона працює тепер через день чергує на ресепшені приватної клініки, приймає дзвінки та веде записи.
А сьогодні що? Треба піти до мами із торбинкою їжі. Це вже стало її буденним ритуалом, від якого часом зітхає й закочує очі. Два двори перейти не проблема Приготувати теж не важко, ще ж із вчорашнього залишилася мамина улюблена буженина та паляниця. Єдине важко піднятися на пятий поверх без ліфта.
А ще витримати мамині безкінечні скарги. Вислуховувати історії про всі болячки, які, здається, перечепилися через усі діагнози, аналізи, поради сусідок і телеведучої Олени Малишевої. Її власні професійні поради мама заперечувала жорстко, хоча Ірина пропрацювала операційною медсестрою понад сорок років.
Та що ти розумієш! Який там скальпель, краще скажи, як температуру збити…
І ну, нехай! День як день.
Треба ще до магазину… По дорозі до мами й забіжить. Вона поставила сміттєвий пакет у коридорі, підійшла до дзеркала трохи припудритися. На шістдесят років виглядала досить молодо лише «гусячі лапки» біля очей та трохи опалі щоки. Зате милий вираз обличчя, коротка світло-русява стрижка й акуратні сережки.
«Мамі треба взяти житній хліб і пачку масла», згадує Ірина, обводячи губи олівцем. І тут у двері натискають на дзвоник.
Підїзд їх оснащений домофоном. Хто б це міг бути? Може, сусідка тьотя Ганна, яку іноді і на чай кличе.
Ірина прямо з помадою в руках відчиняє двері.
На порозі стоїть світловолоса дівчина з хвостиком у смугастій футболці, довгій кофті і джинсах, рюкзак на плечах. Згодом Ірина пригадала всі деталі, а тоді побачила лише її обличчя та немовля у коричневому пледові.
Напружений погляд дівчини, зціплені щелепи, ще глибокий вдих, крок до Ірини впритул, м’який згорток і стрімке:
Це вам!
Іра на автоматі бере немовля в іншій руці ще губна помада. Відчуває вагу, дивиться вниз Господи, це ж дитина!
Піднімає очі дівчина вже біжить сходами вниз.
Це дитина Ігоря, а мені ще треба вчитись… чути квапливі кроки по сходах.
Двері внизу грюкнули.
І все…
Ірина ще трохи стоїть на сходовому майданчику, чекаючи, що дівчина зараз повернеться, забере дитину, вибачиться, і день знову стане звичайним: виносити сміття, магазин, мама.
В коридорі поруч із її пакетом стоїть і чужий пакунок, який дівчина залишила непомітно.
І тільки згодом до Ірини доходить суть події.
Божечку! Я ж на руках тримаю немовля! Що вона сказала? Дитина Ігоря?
Ірина проходить до кімнати, сідає з дівчинкою на диван. Який Ігор? Син у неї один Лев. Гарний сім’янин, має двох діток, із дружиною мешкає у Львові, а Ірина залишилась у Дніпрі. Чоловік її Семен помер пять років тому.
Вона розгортає одеяло: гарний бежевий костюмчик, дрібнесенька дівчинка з пустушкою у вигляді жабки. Місяць, не більше.
Ну-ну, малюсінька гладить дитя, яка дрімає.
Вирішує перевірити у пакеті пляшечки, дитяча суміш, памперси, бодіки.
Ірина все ще в очікуванні може, повернеться дівчина, забере малу.
Вона завершує макіяж, визирає у вікно де ж та студентка? І що це за неподобство?
Минає час. Дитина починає ворушитися, скиглити. Ірина сумнівається роздягати, годувати? Має вона на це право? Чи можна взагалі чіпати чужого малюка? Але ж треба…
Роздягає під костюмчиком ползунки, розпашонка. Дівчинка.
І тут на Ірину накочується страх і відповідальність: їй підкинули дитину!
Ігор… А якщо…?
Лев любив запросити дівчат у гості в молодості. Всіх змінював, і навіть приводив у дім нервів Ірині не бракувало. Але то були студентські роки. Тепер він одружений, зірвав джекпот із дружиною, мало не все життя налагоджене.
Тихо, моя гарненька, поміняємо підгузок…
Що ж робити? Мати дитину кинула?
Потроху руки згадують автоматизм: змінює підгузок вправно, годує дитя сумішшю.
Телефонний дзвінок. Мама.
Чого так довго не відкликаєшся? Уже в магазині?
Ще ні, мамо.
Мені груш іще купи, тільки ті, що минулого разу брала, не ті погані.
Добре, мам.
А памятаєш, які?
Зверху тонкі, бочок темно-малиновий, мякі…
Мала крутилась на руках, почала скиглити.
Ну добре, мам Я зрозуміла.
Що там у тебе шумить?
Та то телебачення, відмазується Ірина.
Відключає телефон, гойдає дівчинку, готує нову порцію суміші.
Треба щось вирішувати!
Лев! Коли він минулого року був у відрядженні? В серпні був у Полтаві Називався Ігорем? Хіба він брехливий до такого ступеня? У дорослому віці здається нормальним чоловіком, а там, хто знає
Ще раз набирає номер недоступний.
Вирішує негайно не дзвонити на 102, спершу розбереться.
Зідзвонюється зі старшим онуком Остапом чоловік у відїзді, на виїзді по газових трубах, не досяжний, але мамі он телефонує.
Ох, Остапчику, могли б мені хоча б щось повідомити
Дзвонить невістці Оксані просить переказати Леву, щоб подзвонив матері при першій можливості.
Щось трапилось? питає Оксана.
Ні, нічого страшного. Просто чекаю його дзвінка.
Оправдується матері мовляв, ногу підвернула, сьогодні не прийде, борщ і паляниця є.
Мама волає, переймається, дзвонить ще разів пять.
Ірина перевдягається в домашнє, підсівши біля дитини, аналізує ситуацію.
Не одразу оговталась взяла чужу дитину, не задумавшись. І чому не подзвонити в поліцію? Може, дійсно донька Лева? А якщо це приведе до скандалу і в родині? Жах
День минає у турботах: міняє підгузки, купає, робить масаж, співає колискову. Мама телефонує знову «як там нога?».
В кінці прийшла з роботи подруга Вікторія:
Тримайся, уяви, мені дитину підкинули
Віка не злякалась почала розплутувать як детектив: спитати у сусідів, чи немає тут когось на ім’я Ігор.
Повертається у правому крилі на шостому поверсі мешкає Ігор, наче усі «пунктирі» сходяться
Думаю, вона переплутала квартиру! захоплено говорить Віка. Ходімо.
Піднялись, дзвонять у потрібні двері.
Хто там? старечий голос за дверима.
Нам до Ігоря, відказує Віка.
Відчиняє сухенька, але метка бабуся, кличе онука. Виходить кудлатий хлопець, короткий, з борідкою.
Добрий день, ви щодо планшета?
Ні, не планшет. До вас дитину залишили сьогодні зранку дівчина, начебто ваша
Хлопець розгублений, очі великі:
Дитину? Ви помилилися, у мене немає дітей.
Ви єдиний Ігор у нашому підїзді!
Та не мав я
Ірина втручається: Я з четвертого поверху, дівчина залишила немовля, сказала це дитина Ігоря, і втекла. У мене нікого, званого Ігорем, немає
Я тут ні до чого! протестує хлопець.
Може, ви допоможете у пошуках? Я айтішник, блогер, можу поширити в фейсбуці
Ірина відмовляється, не спокійна за сина і не хоче розголосу.
До вечора Ірина так і не дочекалася дзвінка від сина, телефонує невістці: у них купа справ, ходила на тренування до доньки, потім дзвонив Лев
Ледь впоралась із турботами, розмістила малу біля себе.
Все, завтра ж подзвоню в поліцію!
Та перед сном в уяві повертається образ дівчини материнський розпач, надія і втома. Що буде із малою, якщо здати її в поліцію?
Ніч важка: Ірина не спить, маля всю ніч то скиглить, то їсть, то засинає.
Зранку дзвінок.
Як нога, зайдеш?
Прийду.
Груш не забудь…
Беручи дівчинку, робить з шарфу своєрідну люльку, переодягає, одягає у випрасувані бодіки. Йде до магазину, купує продукти для мами. На пятий поверх дертись веселіше з кимось, а не самотньо.
Що це? мама розгубилась.
Не що, а хто. Ось тримай продукти, передає пакети й проходить у вітальню, кладе дитину і сама падає поруч.
Звідки дитина?
Тьотя Надя попросила на годинку посидіти з онукою, поки в неї черга в перукарню.
А нога твоя ж?
Вже пройшла.
На цей раз і мама розчулилась, забула про усі недуги, вдивляється у малу і радіє як за палець хапає!
Ірина йде додому, прокручуючи в голові імена для дитини. Чомусь кортить вгадати як же її назвала мама.
Тут приходить СМС: Лев у мережі!
Сідає на канапу, телефонує сину.
Що?! Мамо, ти що вигадуєш, я ж одружений! шоковано реагує він.
Але ж мені залишили дитя зі словами, що це від Ігоря…
Мамо, ти мене сама Левом назвала, Ігор не я. Дзвони на 102 негайно. Хочеш, я сам подзвоню?
Нет, я сама. Вона голодна, змішу треба готувати
Мамо! В поліцію! Ти що з глузду зїхала?!
…Але Ірина ще не дзвонить. Годує малу, приводить до ладу речі, думає, куди її доведеться віддати: в лікарню, до поліції? Знає всі дитячі відділення у Дніпрі, розуміє ніде не буде їй краще, ніж тут.
Але син правий: тримати чужу дитину злочин.
Вона знеможено перекладає малу на подушку, засинає поруч із маленьким теплим клубочком.
Їх будить настирливий дзвінок.
Ірина обережно підводиться, зазирає у дверне вічко і тремтить. Відчиняє.
Де вона? Куди ви її віддали? Чому не зателефонували одразу?
На порозі, хапаючись за одвірок, стоїть та сама дівчина, розгублена, заплакана, у одній майці і шортах, на дворі ж досить прохолодно. Здригається, дихає важко, погляд розгублений.
Чому не сказали зразу, що це не ви? схвильовано питає дівчина.
Може, бо це саме я… А ви втекли…
Все ж ви знаєте, де вона? благають її очі.
Ірина запрошує дівчину всередину. Вона сподівається дізнатись адресу доньки.
Вона тут, нарешті може сказати Ірина.
Де?? Мені адресу точно
Ось, на ліжку. Спить.
Вказує на малу. Дівчина не вірить, а коли бачить доньку, всідатиметься біля ліжка, ридає з полегшенням.
Доводиться її заспокоїти: напоїти водою, чаєм, дати шоколаду.
Їж, підкріпись… Ще як бабуся впору колись казала, з їжею і сльози легші.
У паузах дівчина пояснює їй Юлія, а дочку назвала Євдокією, скорочено Дуся.
Історія звичайна для українського села Юлія студентка медичного коледжу, сама родом із під Кривого Рогу. Минулого літа закохалась у хлопця із Дніпра, Ігоря, студента університету. Бувала в нього раз, він обіцяв золоті гори, що мама допоможе, але коли дізнався про вагітність почав уникати спілкування.
Коли дитина народилась, Юлія не мала де жити, лишилися трохи грошей від тітки. Після невдалої спроби домовитись із Ігорем її прогнали і з гуртожитку, бо з мамою приїхала лише на тиждень. Поспіхом шукала де подітись, а тут накачало фото у соцмережах з новою дівчиною поряд з Ігорем…
У розпачі вирішила віднести малу подрузі, яку памятала по «двадцять першій» квартирі з однієї зустрічі. Забігла у дім, залишила дитину й помчала на маршрутку, вдень студіювала іспит. Але на світанку її просто прорвало страшенно хотілось забрати доньку. І тут вияснилось, що вона потрапила не в той будинок Ігор мешкав у точнісінько такій девятиповерхівці сусіднього двору!
Я ж на фотографії бачила вашу стрижку! Ви як його мама така ж Ой, божечку, що ж я натворила плаче Юлія.
Кажуть: найбільша дурість це створити шедевр і віддати без імені. Дивилась на вашу дитину не могла повірити, що мати від неї відмовиться. Добре, що ви повернулись. І що тепер далі? Поведете до справжньої «матері» Ігоря?
Ні, вже досить. За день ледь розуму не втратила. В гуртожиток повернусь, потім видно буде.
Залишайся поки у мене. Десятки разів син згадував про квартирантів ось і нагода. Місяць поживеш, готуйся до сесії.
Навряд У мене й гривень зайвих немає.
Хоча б на місяць. Коли у тебе іспит?
Післязавтра
То для тебе і для Дуї усе зручніше. В мене все необхідне є.
Дівчина засинає просто у кріслі, поруч спить її донечка, Ірина телефонує Вікторії:
Все, не левова. Дзвонив син, усе гаразд. Мала вже тут. Добре, що не викликала поліцію!
***
Молоко в Юлі залишилось. Сесію здала на «добре» і «відмінно». До матері Ірини тепер гасає і Юля пятий поверх не проблема.
Мамині прохання Юля виконує і з нею не сперечається.
Вона ж навчена, свіжа голова, умнічка!
Після сесії Юля влаштовується на чергування в швидку завдяки Ірининим знайомствам. Молодь радиться з Іриною медицина її захоплює.
А сусід Ігор зрозумів, що бабусі необхідно лікування Юля допомагає з уколами.
А восени Юля з Дусею переїжджають двома поверхами вище доглядати за ІГоровою бабусею, лікувати розчарування у коханні й переписувати власний життєвий сценарій акуратним, уже досвідченим почерком.
***Ірина тепер часто піднімається до Юлі з тістечками й запашним чаєм на балконі влаштовують «міні-ради»: радяться, сміються, іноді плачуть про своє. Дуся росте не просто дівчинкою загальною улюбленицею підїзду: з нею ходять у двір на пісочницю навіть ті сусідки, які роками ворогували.
Навесні, коли розквітає бузок під вікнами, Ірина помічає, що самотність її відійшла на задній план: турботи, дзвінки ночами («в нас зубки»), нові клопоти і маленьке сонце на руках. Вона сама не розуміє, коли впустила у квартиру і в серце це нове життя з його непередбачуваними поворотами. Страх і образа на минуле стихають, а натомість розцвітає щось добре і тепле, для чого не треба шукати пояснення.
Іноді здавалося, що це не Юлія з дочкою знайшли порятунок у неї, а вона у них. І кожен світанок тепер починається з дитячої посмішки за вікном, крихітної долоньки на склі й несподіваної легкості у грудях.
А коли хтось із сусідів жартує при зустрічі: «Ну що, бабусю, вдруге стала мамою?» Ірина, посміхаючись, відповідає:
Та в житті кожній людині дають другий шанс. От я і не стала відмовлятись.
І від цього в її домі весна триває довше так само як щастя, яке іноді приходить зовсім неочікувано й лишається, якщо зуміти його впустити.
