Це дитина Ігоря…
Ця історія трапилась нещодавно у Львові, у затишній квартирі на четвертому поверсі девятиповерхівки. Жила там самотня, працююча пенсіонерка на імя Ірина Титар.
Її життя текло розмірено і спокійно нічого надзвичайного, все по графіку: пенсія, робота, теплі розмови з подругами, поїздки до онуків у Тернопіль, допомога літній мамі, яка мешкала окремо на пятому поверсі такого ж старого будинку.
Той день був, як і багато інших. Зранку подзвонила мамі, спитала, як почувається. День вихідний Ірина працювала у приватній клініці по добовому графіку: приймала дзвінки, записувала пацієнтів.
Сьогодні ж знову все по старому: приготувати їжу і до мами. “Треба, але вже втомилася,” думала Ірина, малюючи собі під очима легку стрілку. Вирішила: мамі купити житнього хліба й масла.
В цей момент пролунав дзвінок у двері. “Хто це ще так рано?” подумала, чекаючи радше тітку Соню з сусіднього поверху. Відкрила: на порозі стояла русява дівчина з хвостиком, у смугастій футболці, джинсах, з рюкзаком на плечах та немовлям у коричневій ковдрі на руках.
Дівчина зробила крок уперед, всунула дитину Ірині й коротко сказала:
Це вам!
Ірина рефлекторно взяла немовля, навіть не встигла поставити помаду. Глянула: це ж справжнє маля! Підняла очі а дівчина вже бігла вниз по сходах.
То дитина Ігоря, а мені треба вчитись… долинуло знизу і зникло разом із хлопанням дверей під’їзду.
Ірина стояла розгублено, немов уві сні, навіть не одразу зрозумівши, що тільки-но відбулося. У коридорі побачила ще й чужий пакунок з пляшечками, сумішшю, памперсами та дитячим одягом.
Повернулася до кімнати, сіла на диван, притисла дитя до себе. Дівчина сказала “дитина Ігоря”? Але ж у неї син один Лев, живе з родиною у Тернополі, онукам уже по кілька років. Чоловік світлої памяті Віктор, помер пять років тому.
Зняла ковдру: дівчинка, у бежевому костюмчику, з зеленим пустуном-півником. Не більше місяця.
Розгубленість змінилася тривогою: як так, це залишили прямо їй? Спорідненість у рисах немовля не вгледіла, але… Взялася кормити, переодягати, як колись своїх дітей.
Мама дзвонила хотіла груш, не забути купити саме ті, з “тоненькою шийкою і червоним бочком, мякі і солодкі, не ті, що минулого разу”. Знову ті самі прохання і вказівки.
У голові все ще крутився ком: “Ігор… Це ж… Лев колись любив погуляти в молоді роки, та після одруження серйозний чоловік. Та раптом…?”
Думала: дзвонити на 102? Але якщо це дитина Лева скандал, невістка Світлана не пробачить, родині біда Шукала номер сина абонент недоступний. Телефонувала до старшого внука Станіслава дізналась, що “тато на роботі, на монтажі десь під Перемишлем, без звязку на пару днів”.
Наважилась дзвонити Світлані:
Все добре, просто передай Льові, як зявиться звязок, хай подзвонить. Будь ласка.
Після двох кухонних дзвінків до мами втомилась і знову повернулася до маляти. Пройшло кілька годин. Порадитись було ні з ким, окрім подруги Вікторії.
Вік, мені немовля підкинули! Прийдеш?
Вікторія з ходу розібрала купку речей немовля, побігла по сусідах. Повернулась успішно:
У нас є Ігор! Шостий поверх! Пішли!
Ірина з неохотою згодилася. Відчинила двері старенька бабуся:
Ігорю, тебе шукають!
З кімнати вийшов невисокий хлопець з борідкою.
Щось з планшетом? Я лиш поставив на ОLX
Ні, нам щодо дитини. У нас ваше немовля.
Яка дитина?! Та ви що, у мене дітей не було й немає
Вікторія наполягала, хлопець нервував, але правдивість світилася в очах. Вийшли розгублені.
Детальніше про себе дзвонила Світлана:
Сьогодні у Стеші тренування, а Стасу потрібна форма. Лев дзвонив все добре, мам.
Ірина все ж вагалася: дзвонити в поліцію, не дзвонити А звечора тихо, маля, як домашнє тепло, затишок. Лягла спати лиш зранку дала собі слово: “Сьогодні телефону на 102!”
Але розбудив дзвінок. На порозі та сама дівчина, розгублена, зі слізьми й розпатланим волоссям:
Де вона? Де моя донька? Я переплутала будинок вибачте. Я до Ігоря!
Ірина запросила всередину, показала сплячу крихітку. Дівчина впала навколішки й розридалася довго не могла прийти до тями. Ірина пригостила чаєм і шоколадом, як умів би кожен справжній українець.
Все зясувалося потроху: дівчину звали Явдоха, а донечку Лідочка.
Вона, Явдоха Марунич, студентка медичного коледжу (ще у радянські роки це було медучилище), з великого села на Тернопільщині. Влітку полюбила хлопця зі Львова Ігоря, а той обіцяв одружитись, знайомив із мамою (чи то лише розповідав). Під Новий рік щез. Його сімї вона бачила лише у фото.
В гуртожиток з немовлям зась, гроші скінчились, тітка допомагала чим можна. Батько вигнав з хати словами ганьба на все село, мачуха змирилась би, а от батько прокляв.
Явдоха шукала Ігоря, але марно. У відчаї наважилася віддати дитину, сподіваючись, що бодай мати Ігоря поможе. Але випадково переплутала хідник у девятиповерхівках сусідніх будинків номери квартир збігалися. Всунула дитину чужій жіночці і помчала, не озираючись.
Та спокою не знайшла. Написала Ігореві у “Фейсбук”. Хоча відповіді не було, серце розривалось. Вранці дізналась він і не здогадувався про дитину. Тоді кинулась назад у чому була в паніці, в істериці, лиш би знайти свою малу…
Ірина випитала все, обійняла, заспокоїла, напоїла чаєм. Запросила залишитись, поки не здасть сесію.
Живіть у мене. Удвох не пропадемо, запропонувала вона по-материнськи.
Не маю грошей.
Й ні до чого. Зараз потрібен прихисток і спокій для обох.
Так і лишалась Явдоха з дитиною у Ірини на деякий час. Ірина через давні знайомства влаштувала Явдоху на чергування у швидку допомогу “молода, розумна, все схоплює”, казали колеги. Лідочка росла, була здоровою, а бабуся на пятому поверсі полюбила Явдоху не менше, ніж рідну дочку.
Про себе Ірина записала в щоденник: “Справжній український урок не судити, а завжди шукати шляхи до серця, давати прихисток і підтримку людині в біді, адже кожен може опинитися на місці Явдохи. Головне, не лишатися байдужим навіть у звичному, буденному дні.”
Ось така була пригода, яка навчила мене простого: чужих дітей не буває, а у самотніх днів завжди знайдеться місце несподіваному теплу.
