Це я так, лише спробувати
— Нас у загальний бюджет не включайте. Ми зі своїм приїдемо, — написала Ірина у чаті. — І взагалі ми на дієті, їмо як пташки…
І це став першим дзвіночком.
Ганна сиділа у маршрутці, тримаючи телефон в одній руці. Другою вона притискала до себе громіздку сумку. Жінка перечитала повідомлення двічі. Невже їй просто здалося? Слова були ввічливими, але… наче хтось вже заздалегідь шукав собі вихід, обходячи спільні правила.
Чат щодо травневої вилазки постійно спалахував у сповіщеннях. Нещодавно туди додали нових людей. Степан і Ірина були друзями Влада, а він чоловік шанований і перевірений, давно в компанії, тому ні в кого питань не виникло.
Атмосфера у них була теплою та дружньою. Всім плюс-мінус тридцять. Дорослі, відповідальні, з почуттям гумору. Спілкувалися давно, тому всередині було багато негласних правил. І у кожного — своя роль.
Влад запрошував нових. Ганна організовувала зустрічі та виїзди. Вона вже склала список, запропонувала маршрут, домовилася про оренду будиночків біля лісу — з верандами, альтанкою та навіть гарним душем. Усі погодилися, почали обговорювати закупівлі. У список увійшли ковбаски, гриби, вугілля, кетчуп, вино.
І тоді з’явилося це:
— Нас зі Стьопою можна не рахувати, — повідомила Ірина. — У нас дієта, готуватимемо собі окремо. Нам нічого не треба.
Ганна відписала нейтрально: «Добре, як скажете». І поклала телефон.
Взагалі — не проблема. Хтось на ПП, хтось на кето. Нехай хоча б місячні фази враховують. У компанії вже був хлопець, який не скидався на м’ясо, бо був переконаним вегетаріанцем. Але щоразу привозив стільки овочів, що вистачало на всіх, і робив на грилі шашлики, від яких не відтягнути.
Тому дивацтва — річ звична. Головне — порядність та участь. Але від цього «нас не рахуйте» у Ганни аж мороз пробіг по спині. Щось у цій фразі було… ковзке. Та вона вирішила не поспішати з висновками.
У день виїзду погода була казковою. Тепло, свіжо, легкий вітерець. Усі зібралися вчасно, нічого не забули, навіть шампури не довелося повертатися. Запах сосни й свіже повітря швидко підняли настрій.
Усі заселилися, розклали речі, хтось пішов ставити мангал.
Ірина зі Степаном приїхали вже під вечір, коли основні справи були зроблені. Їхнім «своїм» виявився пакет із маленьким шматком сиру, кількома помідорами, пачкою рисових хлібців та двома пляшками пива. Ганна косила оком, коли вони викладали запаси, і подумала: «На вечір — може. Але на три дні?»
Вони сіли на лавці, спочатку осторонь. З’їли свій сир, чокнулися пляшками, поробили фото на тлі заходу. Потім поступово підсіли до решти. За півгодини Степан вже стояв біля мангалу.
— А що це ви тут смажите? Шашлик, так? А який аромат…
— Та ну, з вами на дієті не посидиш, — засміялася Ірина і підійшла ближче.
Ганна глянула на Катю, яка сиділа поруч. Та ледь помітно знизала плечима. Мовляв, ну що, не виганяти ж, частТа ввечері всі сиділи біля багаття, ділилися історіями та сміхом, і тільки легкий шелест гілок нагадував про те, що колишні “пташки” тепер шукали нову стаю, де зможуть знову вкрадкою насолоджуватися чужим добром.
