— Це не гостинниця! — брат чоловіка поселився у нас, а я не можу його вигнати
Два роки тому ми з чоловіком нарешті переїхали у свою квартиру. Невелику, але свою. Хоча і належала вона його родині, а до нас там багато років жив його старший брат — Тарас. Сказати, що я була в захваті від цього факту — значить брехати. Але я розуміла: рідня — це важливо, треба поважати. Намагалася прийняти, не лізти у стосунки, бути «розуміючою».
Але в Тараса було одне «але» — він дратував мене з самого початку. Тридцять п’ять років, а людина ні дня по-справжньому не пропрацювала, сиділа на шиї у матері й поводилася так, ніби всі йому щось винні. Розумникував, повчав, удавав із себе філософа. А сам — ледар, якого ще пошукати.
Коли ми заїхали, Тараса в квартирі не було — він поїхав до Львова, де нібито «навчався» і хотів залишитися. Свекруха дозволила нам робити з помешканням що завгодно: ремонт, меблі — все на наш розсуд. Вона сама казала, що Тарас туди більше не повернеться. І, чесно кажучи, жити там було неможливо. Це була не оселя, а якась закурена нора, засипана сміттям і плямами.
Шпалери — брудного бурого кольору, стеля в розводах, диван, з якого пружини лізуть назовні. Відчуття, ніби тут жили не люди, а… не знаю, хто. У кожній щілині — сміття, запах — як у старій курилці. Ми з чоловіком цілий день виносили пакети з непотребом, потім кілька тижнів спали на матраці та їли з коробок. Зате потім — нові меблі, світлі стіни, затишок, тепло. Квартира заграла, стала справжнім домом.
І ми два роки жили спокійно. Без зайвих гостей, без галасливих скандалів. Я вже починала забувати, хто такий Тарас. Але одного дня свекруха подзвонила — тремтячим голосом, майже шопотом: «Тарас повертається. У нього там не склалося».
Чоловік тоді відреагував спокійно. Мовляв, брату не пощастило — буває. Але через кілька днів свекруха перезвонила: «Він не до мене поїде, а до вас. Я пропонувала, він відмовився. У мене село, а йому, бачте, треба до міста». В її голосі була втома. Вона розуміла, що робить незручно, але, мабуть, іншого виходу не було.
Тарас приїхав. Із сумкою, з цигарками, зі своїми звичками. У нас дітей поки нема, місця небагато, але кухню віддали під його розкладачку. Я тоді думала, що він на тиждень-другий. Помилилася. Він влаштувався «надовго».
І почалося. Брудні тарілки у мийці. Сліди від взуття — скрізь, навіть на килимку біля ліжка. Попільничка на кухні — забита. Вікна не відкрити — закурено так, ніби в підвалі. І головне — цей тон: «Нащо ти так багато м’яса купуєш? Треба економити». «Ти неправильно полиці миєш». «Пральний порошок — дорогий, навіщо він тобі».
Він, який ніколи не працював, навчає мене, як жити. А я терплю. Чоловіка викликають у відрядження — на три місяці. А я лишаюся з цим… сусідом.
Я намагалася пояснити чоловікові. Говорила, що мені важко, що я не хочу жити під одним дахом із чужим чоловіком, який навіть дяку не скаже за вечерю. Але він лише зітхнув: «Це ж брат. У нього зараз скрутна ситуація. Потерпи».
А я вже не можу. Це мій дім. Це моє повітря, мій простір. Я прибираю, готую, стежу за порядком. А він просто живе — ніби так і має бути. Я не хочу виглядати істеричкою перед чоловіком. Але я — ні домробітниця, ні господиня хостелу. У нас не комуналка.
Що мені робити? Мовчки терпіти бруд, цигарки, носання? Чи наполягати на своєму і ризикувати сімейним спокоєм? Мені страшно, що, намагаючись зберегти мир у домі, я втрачу саму себе…
