“Раз це не моя хата – робити нічого не буду!” – ці слова невістки змусили мене переглянути свої погляди на багато чого.
Колись я серйозно думала переписати одну зі своїх квартир на сина. Думала: не купують вони своє, нехай хоча б у них буде свій кут. Але після того, що я побачила і почула від його дружини, навіть думка про це виродила огиду. Ні, нехай самі збирають гроші, а хата буде моя. І якщо вони раптом розійдуться – я зітхну з полегшенням. Бо я не просто не схвалую вибір сина – я його боюся. Його дружина Мар’яна виявилася справжнім розчаруванням.
Сім’я у неї звичайна, без жодних “висот” чи зв’язків, а поводиться вона так, наче виросла у палаці з прислугой. Батьки – люди спокійні, прості, але їхня донька мниться принцесою. Освіта у неї середня, працює менеджеркою, заробляє звичайні гроші. Але це не її – все витрачає за кілька днів, а потім випрошує у мого сина. Постійно. Без сорому.
Коли після весілля їх виселили куди вони знімали квартиру, я, з доброти душі, прихистила їх у себе, поки звільниться моя інша квартира, де жили орендарі. Могла би й не пускати, але зробила це заради сина. І знаєте – пошкодувала мамайже одразу. Як тільки Мар’яна переступила поріг, на її обличчі застиг вираз огиди. Оглядалася так, наче потрапила до землянки. Хоча у мене гарний ремонт, завжди чисто, порядок.
— Я що, на дивані спати маю? Твоя мати не могла ліжко поступити? – кинула вона синові.
Диван, виявляється, їй не підходить! А в орендованій квартирі раніше якось спала і не нарікала. А мій син, завжди рішучий, з характером, біля неї перетворився на дверний килимок. Готовий на все, терпить і підлаштовується. Не впізнаю його. Що вона з ним зробила – не збагну.
Місяці, які ми жили під одним кутом, стали для мене справжнім випробуванням. Після роботи я забивалася у свою кімнату і намагалася взагалі не потрапляти їм на очі. Лише б не бачити це вічно зморщене від зневаги лице Мар’яни. Не розмовляли – і слава Богу.
Коли вони нарешті переїхали у другу квартиру – я зітхнула. І ось тоді син почав обережно вивідувати: ну як, мам, а що ти плануєш з цією квартирою? Може, оформиш на мене? Я відразу зрозуміла, звідки вітер дме. Це не його ініціатива – це Мар’яна йому на вуха насіла. Йому я відповіла чітко:
— Квартира залишиться на мене. Це моя підстраховка на старості, щоб не сидіти у вас на шиї. А ви поки живіть у ній і збирайте на своє. До того ж вона стара, планировка не дуже.
Син ніби зрозумів. Більше не чіпав тему, і ми стали бачитися рідше. У кожного – своє життя. Я не втручалася.
Але нещодавно син запросив нас з батьком на свої іменини. Святкували у них вдома. Я зайшла – і замерла. Такого бруду давно не бачила. Плита у шарі жиру, неначе на ній роками готували без жодного миття. Підлога липка, скрізь пил, коробки й досі не розпакувані. Все в хаосі, все в безладді. Навіть гості помітили.
Мар’янина мати, сватиха, стримано запитала:
— Мар’яно, а чого у вас вдома так брудно?
Відповідь Мар’яни добила мене:
— А чого я повинна? Це ж не моя квартира! У чужих стінах я нічого робити не збираюсь.
Сватиха навіть не знайшлась, що відповісти.
— Та ж і на орендованій квартирі прибирала, хоча вона не твоя була! – сказала їй мати.
Син стояв поруч. Я по його обличчю бачила – йому самому гидко. Він виріс у чистоті, у порядку, а тепер живе в цьому… кошмарі. Йому важко, але він мовчить. Бо колись закохався. А зараз? У його очах вже немає того вогню. Залишилась прив’язанність, звичка… чи страх.
Я нічого не сказала Мар’яні. Просто мовчки подивилася. Знаю – довго він це терпіти не буде. І глибоко в душі чекаю одного – розлучення. Так, це гірко, але щиро: якщо вони розійдуться – я буду щаслива. Бо мій син заслужив поряд не байдужість і претензії, а тепло, турботу і справжню жінку. А не ту, яка завжди всім незадоволена і не здатна навіть на просту подяку.
