«Це не наша дитина!» — вимовила Олена. Але життя розпорядилося інакше.
Олена стояла біля плити, сердито перемішуючи макарони в каструлі. В її очах блищали іскорки, а голос тремтів від прихованого обурення.
— Сашку, так більше не може бути! — випалила вона. — Адже це ж не наша дитина! Ну подумай сам, який абсурд!
Олександр важко сів на табурет і зітхнув:
— Я все розумію, Оленко… Але що ми можемо зробити? Вигнати його на вулицю? Ти ж знаєш, мама…
— Твоя мама, пробач, головна винуватка всього! — різко перебила Олена. — Через неї ми тепер у такому становищі!
Олександр лише похитав головою. Він уже не знав, що робити. Все почалося з того, що його сестра Марія розлучилася зі своїм ненажерливим чоловіком. Ганна Іванівна, їх мати, першою наполягла на розлучення: мовляв, такий зять — ганьба. Марія, будучи вагітною, залишилася сама, народила хлопчика — Андрійка. Чоловік її так і не з’явився ні в пологовому, ні пізніше.
Спочатку Марія справлялася, а потім раптом «втомилася». Казала, що хоче влаштувати особисте життя. Почала активно зустрічатися з чоловіками, і маленький Андрійко став заважати. Тоді Ганна Іванівна «припаркувала» онука у Сашка і Олени — «лише на два тижні», мовляв, хіба племінник завадить? А в них самих дітей поки нема, то й не проблема.
Але два тижні перетворилися на три місяці. Олена була в шоці. Вона працювала вдома на фрілансі, і з дитиною залишалася сама. А Марія приїжджала все рідше, на бігу, цілувала сина в маківку і тікала. У неї був новий залицяльник, діловитий, солидний, з іншого міста. Він навіть разу не піднявся в квартиру — йому було не до чужих дітей.
Олена спочатку стримувалася. Андрійко, хоч і не її син, був гарним, лагідним хлопчиком. Вона його шкодувала. Він чекав маму біля вікна, а вона так і не приходила.
Одного вечеру, виснажена Оленка сіла на кухні і прошепотіла:
— Сашку, він почав грубити… Сьогодні сказав, що я йому не мати і не маю права наказувати… А я ж… я ж вагітна.
— Що? — остовпіло перепитав чоловік.
— Так, Сашку. Ми ж цього чекали… А тепер я не витримаю. У нас буде своя дитина. Я вже не можу тягнути це сама.
Через два тижні, коли тест показав одну смужку, Олена плакала. Усе марно. А Олександр тим часом відвіз Андрійка назад до матері, яка якраз вийшла на пенсію. Ганна Іванівна запевняла, що впорається.
Але Андрійко вже був у тому віці, коли починав розуміти, що його ніхто особливо не чекає. Ганна Іванівна не впоралася, хлопчик почав битися в школі, погано вчитися. Тоді свекруха знову прийшла до Олени з благами:
— Оленко, ну він тебе любить… Лише з тобою він спокійний. Будь ласка, нехай поживе у вас хоча б тимчасово…
— А Марія?
— Марія? Вона мати лише за паспортом. Сказала мені, що шкодує, що народила Андрійка. Її чоловікові він не потрібен, вони й самі на межі розлучення…
Олена, стиснувши зуби, погодилася. І Андрійко повернувся. Він знову почав посміхатися, став краще вчитися. Вони з Оленою базікали по дорозі до школи, жартували, у них з’явилися свої секрети. І одного разу він обійняв її і прошепотів:
— Ти — моя справжня мама. Я люблю тебе. І хочу завжди жити лише з вами, з тобою і з дядьком Сашком.
Олена розридалася. Вона зрозуміла, як сильно любить цього хлопчика. Наче він був її сином від самого початку.
Минали роки. Марія розлучилася. Андрійко залишився у Сашка і Олени назавжди. Вони оформили опіку, а згодом і усиновлення.
І одного разу, коли Олена стояла біля вікна, Андрійко підбіг і притулився до її живота:
— Мамо, пообіцяй, що в мене буде братик! Я його захищатиму!
І Олена, затамувавши подих, посміхнулася. Цього разу — точно дві смужки. І щастя. Справжнє.
