«Це не наша дитина!» — випалила Олена. Але доля розпорядилася інакше.
Олена стояла біля плити, роздратовано перемішуючи макарони в каструлі. Її очні блискавки могли б підпалити кухню, а голос тремтів від придушеного обурення.
— Тарасе, годі це терпіти! — вибухнула вона. — Адже це ж не наша дитина! Ну скажи сам — хіба це не безглуздя?!
Тарас важко опустився на табурет і покірно зідхнув:
— Я розумію, Оленко… Але що ми можемо зробити? Вигнати його на вулицю? Ти ж знаєш, мама…
— От твоя мама, пробач мені, і є головною причиною всього цього! — різко перебила Олена. — Саме через неї ми в такому становищі!
Тарас лише похитав головою. Він уже не знав, що робити. Все почалося з того, що його сестра Марічка розлучилася з чоловіком, який вічно «гуляв у поля». Надія Степанівна, їхня мати, перша заявила: «Такого зятя — сором!» Марічка, будучи вагітною, лишилася сама, народила хлопчика — Ярика. Колишній чоловік не з’явився ні в пологовому, ні після.
Спочатку Марічка якось справлялася, а потім раптом «втомилася». Каже, хоче влаштувати особисте життя. Почала активно зустрічатися з чоловіками, а маленький Ярик став заважати. Тоді Надія Степанівна «припаркувала» онука у Тараса й Олени — «лише на тиждень-другий», мовляв, нехай побуде з дядьком! У них же своїх дітей поки нема, то чому б і ні?
Але два тижні перетворилися на три місяці. Олена була в шоці. Вона працювала вдома, на фрілансі, і з дитиною залишалася сама. А Марічка приїжджала все рідше, на бігу, цілувала сина в маківку і тікала. У неї був новий кавалер — діловий, солидний, з іншого міста. Він навіть ні разу не піднявся до квартири — йому було не до чужих дітей.
Олена спочатку терпіла. Ярик, хоч і не її син, був добрим, лагідним. Його було шкода. Він чекав маму біля вікна, а вона не приходила.
Одного вечора, знесилена Оленка сіла на кухні й прошепотіла:
— Тарасе, він почав грубити… Сьогодні сказав, що я йому не мати і не маю права наказувати… А я ж… я ж вагітна.
— Що?! — остовпіло перепитав чоловік.
— Так, Тарасе. Ми ж цього чекали… А тепер я не витягну. У нас буде своя дитина. Я більше не можу тягнути це сама.
Через два тижні, коли тест показав одну смужку, Олена плакала. Все марно. А Тарас тим часом відвіз Ярика назад до матері, яка якраз вийшла на пенсію. Надія Степанівна запевняла, що впорається.
Але Ярик вже був у тому віці, коли починав розуміти, що його ніхто особливо не чекає. Надія Степанівна не впоралася — хлопчик почав битися в школі, погано вчитися. Тоді свекруха знову прийшла до Олени з благами:
— Оленко, ну він тебе любить… Тільки з тобою він спокійний. Будь ласка, хай побуде у вас хоч трохи…
— А Марічка?
— Марічка? Вона мати лише за паспортом. Сказала мені, що шкодує, що народила Ярика. Її новому чоловікові він не потрібен, вони й самі на межі розлучення…
Олена, стиснувши зуби, погодилася. І Ярик повернувся. Він знову почав усміхатися, став краще вчитися. Вони з Оленою базікали по дорозі до школи, жартували, у них з’явилися свої секрети. І одного разу він обійняв її й прошепотів:
— Ти — моя справжня мама. Я люблю тебе. І хочу завжди жити тільки з вами, з тобою та з дядьком Тарасом.
Олена розридалася. Вона зрозуміла, як сильно любить цього хлопчика. Ніби він був її сином від самого початку.
Минали роки. Марічка розлучилася. Ярик залишився у Тараса й Олени назавжди. Вони оформили опіку, а згодом і всиновлення.
І одного дня, коли Олена стояла біля вікна, Ярик підбіг і притулився до її живота:
— Мам, обіцяй, що в мене буде братик! Я його захищатиму!
І Олена, затамувавши подих, усміхнулася. Цього разу — точно дві смужки. І щастя. Справжнє.
