Це не твій дім
Оленка з сумом оглядала рідну хату, в якій виросла з дитинства. Їй було вісімнадцять, а вже відчуття розчарування у житті взяло гору. Чому доля так суворо обійшлася з нею? Бабуся померла, в університет вступити не вдалося через дівчину, що сиділа поряд на іспиті: вона списала з Оленки, а коли здавала роботу, щось прошепотіла екзаменатору на вухо. Той похмурнів, підійшов до Оленки, перевірив її відповіді і несподівано заявив, що дівчина відсторонена від іспиту за списування. Довести свою правоту Оленка не змогла. Згодом виявилося, що та дівчина донька місцевого багатія. З такою впливовістю і звязками яка вже тут справедливість?
І от тепер, коли одна біда змінювала іншу, в житті Оленки несподівано зявилася мама з двома рідними братами та новим чоловіком. Де вони тільки пропадали стільки років? Оленку виростила бабуся, а мама була з нею лише до чотирьох років. Та й ті спогади були гіркими: коли тато був на роботі, мати залишала Оленку саму й ішла розважатись. Навіть перебуваючи заміжньою, мама не приховувала, що шукає «ідейного чоловіка» і незабаром після несподіваної смерті батька швидко зібрала речі, залишила чотирирічну доньку на ґанку материного дому, продала квартиру та розчинилась у невідомості. Марно бабуся Раїса намагалася достукатися до її совісті.
Час від часу Тамара навідувалась, але дочка її не цікавила. Востаннє вона приїхала, коли Оленці було дванадцять привезла семирічного на той час Святослава і вимагала, щоб бабуся переписала хату на неї.
Ні, Томо! Не отримаєш нічого! категорично відмовилася бабуся.
От помреш все одно все моє буде! вїдливо кинула Тамара, роздратовано глянувши на дочку в сусідній кімнаті, зібрала Святослава і гримнула дверима.
Чому ви завжди сваритеся, коли вона приїжджає? тоді спитала Оленка у бабусі.
Бо мати твоя егоїстка! Погано я її виховала! Мабуть, сварку й прут не допомогли, сердито відповіла Раїса Петрівна.
Бабуся раптово захворіла. Вона ніколи не скаржилася на здоров’я, а того дня, повернувшись зі школи, Оленка застала бабусю, яка завжди поралася по господарству, блідою вона сиділа на балконі в кріслі. Оленка ніколи не бачила бабусю нестороною до роботи.
Щось сталося? насторожено спитала вона.
Нездужаю Визви, доню, швидку тихо сказала бабуся.
Далі була лікарня, крапельниці смерть. Останні дні Раїса Петрівна провела у реанімації, а Оленку не пускали навіть провідати. Від розпачу вона зателефонувала мамі. Та спершу відмовлялася приїжджати, але почувши, що бабуся у реанімації, нарешті погодилася. Але встигла лише на похорон. Через кілька днів після прощання сунула під ніс дочці заповіт:
Відтепер цей дім належить мені та моїм синам! Скоро приїде Олег. Я знаю, що ти з ним не ладиш. Перебудь деякий час у тітки Галини, добре?
У голосі матері не було ні краплі жалю. Здавалося, Тамара навіть раділа смерті Раїси Петрівни, бо тепер сама стала спадкоємицею.
Оленка, приголомшена горем, не мала сил сперечатися. До того ж у заповіті все було написано чітко. Перший час вона таки жила у тітки Галини по лінії батька. Але та вела незачинене життя, сподіваючись вигідно влаштуватися, постійно влаштовувала гучні вечірки, що Оленці було нестерпно. До того ж, деякі гості починали виявляти до неї недоречний інтерес.
Поділившись цим з хлопцем Пашком, вона отримала неочікувану й тішливу відповідь:
Та ще бракувало, щоб якісь старі дядьки до тебе домагалися! сказав Паша, рішуче додавши: Сьогодні ж поговорю з батьком. У нас є квартира на окраїні міста. Батько обіцяв: коли вступлю до універу, житиму там сам. Обіцянку виконав тепер його черга.
А до чого тут я? розгублено промовила Оленка.
Та як!? Ми разом туди переїдемо!
А батьки не будуть проти?
Їм не залишу вибору. Вважай це пропозицією: Олено, стань моєю дружиною та живи зі мною в нашій квартирі?
Оленка ледве не розплакалась від щастя:
Так, звісно!
Дізнавшись про весілля, тітка зраділа, а мати аж зубами заскреготала:
О, вже заміж виходиш? Подивіться, яка жвава! До універу не вступила так інакше життя влаштувати вирішила! Грошей не дам і дім цей мій! Нічого не отримаєш!
Такі слова матері боляче зачепили Оленку. Паша, розраджуючи наречену, привіз її додому, де його батьки по-людськи прийняли дівчину.
Андрій Семенович уважно вислухав Оленчину історію, переповнену випробуваннями:
Бідна дитина! Що ж це за жінка така… обурювалася мати Пашка, почувши про вчинки Тамари.
А мене цікавить інше зауважив задумливо Андрій Семенович. Чому твоя мама так тримається за дім, постійно цим тебе докоряючи?
Не знаю Вона завжди сварилася з бабусею саме через цей дім. То просила продати і дати їй гроші, то вимагала переписати на неї. А бабуся казала: якщо погодиться, ми з нею на вулиці залишимось.
Дивно А ти ходила до нотаріуса після смерті бабусі?
Ні А навіщо?
Щоб оформити спадщину.
Але ж спадкоємиця мама. Я тільки онука. І ще у мами був заповіт, вона мені показувала.
Не все так просто, відповів Андрій Семенович. В понеділок підемо разом до нотаріальної контори. А поки відпочинь.
За цей час Оленка бачилась з матірю. Та засунула їй якісь папери, намагаючись змусити підписати, але втрутився Паша:
Вона нічого не буде підписувати!
А ти хто такий? Вона доросла! агресивно вигукнула Тамара.
Я її майбутній чоловік, і вважаю, це може Оленці нашкодити жодних підписів.
Тамара вибухнула лайкою, але, не домігшись свого, пішла. Андрій Семенович переконався у своїх підозрах.
Через кілька днів вони разом прийшли до нотаріуса:
Добре слухай, але нічого не підписуй, не перевіривши, сказав їй Андрій Семенович.
Нотаріус виявився сумлінним. Оформлення спадщини відкрили на ім’я Оленки; крім того, відкрився рахунок, на якому бабуся заощаджувала на навчання внучки про що сама Оленка не здогадувалася.
А як щодо хати? спитав Андрій Семенович.
На дівчину давно оформлена дарча. Більше документів нема.
Як це дарча? здивувалася Оленка.
Ваша бабуся склала дарчу кілька років тому, саме на вас. Ось після вісімнадцяти повністю маєте право розпоряджатися хатою.
Але ж був заповіт!
Заповіт семирічної давнини анульовано. Ймовірно, ваша мама цього не знає. Відтепер дім ваш і ви можете тут жити.
Побоювання Андрія Семеновича підтвердилися.
Що ж тепер робити? розгублено спитала Оленка.
А що? Повідомити мамі, що дім твій, і вона має зїхати.
Мама не піде! Вона вже всі мої речі зібрала, щоб виставити мене за двері!
Для цього є поліція!
Почувши це, Тамара вибухнула:
Ах ти невдячна! Мати хочеш вигнати? Сама геть! Думаєш, хтось віритиме твоїм байкам? Твій жених підбив? Та в мене документ я спадкоємиця!
Також геть звідси, бо й ноги переламаю! погрожував Олег, що стояв поруч. Але Андрій Семенович, не підвищуючи голосу, попередив:
За погрози й хуліганство відповідальність несеш.
Замість покупців до хати приїхали поліціянти. Вияснивши ситуацію, вони зобовязали Тамару з родиною залишити будинок, інакше справа до криміналу. Розлючена мати з чоловіком і синами мусили піти. Оленка, нарешті, повернулась до свого дому. Паша теж вирішив не залишати наречену саму, бо остерігався погроз з боку вітчима.
І не дарма Тамара та Олег ще довго не давали дівчині спокою. Довідавшись про банківський рахунок, Тамара забажала на нього претендувати, і частина грошей дісталася їй тут уже нічого не вдієш. А ось хату отримати їй так і не вдалося, як би не намагалася. Коли усі юристи підтвердили безнадійність справи, вона нарешті забралася з родиною геть. Більше Оленка її не бачила й зустрічати не прагнула.
З Пашком Оленка вийшла заміж. Влітку вступила до омріяного університету, а вже на третьому курсі народила первістка. Вона цінувала і берегла свого чоловіка та його рідню за підтримку у найважчий період свого життя і прожила щасливу, гармонійну долю.
Життя вчить: навіть коли здається, що все втрачено, головне залишатися собою, не втрачати віри у справедливість і прислухатись до тих, хто допомагає від щирого серця.
Автор: Одетта
—
—
Загадка
Хатинка була стара, хоча й доглянута. Стояла порожня недовго, тож і не встигла занепасти. «Оце добре! подумала Марічка. Чоловіка в мене зараз немає, та й, мабуть, не буде. Я ж не із тих завзятих українських жінок, котрі й цвяхи забивають, і коня зупинять, і в гарячу хату зайдуть!»
Вона піднялась на ґанок, дістала з сумки ключа й відімкнула важкий замок.
***
Чому баба Люба заповіла цю хату саме Марічці ніхто не знав. Далека родичка, майже незнайома. Хто знає, що в старих на думці? Бабусі Люби, за підрахунками Марічки, було під сотню. Для Марічки вона доводилась чи то двоюрідною тіткою, чи то троюрідною бабусею. Якщо коротко родичкою швачки-кухарки.
Марічка бувала в бабусі Любові ще зовсім юною. Тоді бабця вже була в літах, але жила самотньо, нікому не дошкуляла, ні в кого не просила допомоги. І ось нещодавно, неочікувано, померла.
Коли повідомили, що в селі Загадка померла бабуся, Марічка спершу не одразу згадала, що це саме баба Люба. І тим більше не чекала, що хатинку з дванадцяти сотками залишать саме їй.
Подарунок під пенсію! жартував чоловік Марічки, Михайло.
Та до тієї пенсії ще топати й топати, махнула рукою Марічка. Мені ж лише пятдесят чотири. До шістдесяти доживу ще невідомо. Значить, просто подарунок. Мене лише дивує: за які такі заслуги? Я ж і гадки не мала, що бабуся Люба досі жива. Думала, вже давно спочила на вічний спочинок. Та, зрештою, не час мені примхувати. Якщо подарували треба користуватись.
Або продамо! потер руки Михайло.
***
Добре, що не продали. Минуло трохи часу, і на Марічку чекала новина куди менш приємна, ніж спадщина. Виявилося, що Михайло зраджував їй. Ось так сивина в бороду, а гуляща душа залишилася.
—
Життя дарує неочікувані подарунки: іноді ми отримуємо те, чого зовсім не чекали. Однак знаходячи справжній дім у серці, у спогадах, у вірних людях поруч ми здобуваємо дещо більше за матеріальні статки: внутрішній спокій, гідність і мудрість не здаватися, якими б непростими не були наші дороги.
