Це не твоя дитина!
Соломія та Тарас виходили з пологового будинку, сяючи від щастя. Тарас тримав у руках крихітний рожевий конверт — його новонароджений син, довгоочікуваний та коханий, тихенько сопів, загорнутий у пледик. Родичі, друзі, повитуха — усі кричали, вітали, дарували квіти. Все було так, як мріяла Соломія.
— Дякую тобі, любий, — прошепотів Тарас, — за сина.
Але Соломія раптом зблідла.
— Дивись, твоя мама йде…
До них швидко наближалася Марія Іванівна — мати Тараса. Сувора, пряма, рішуча. Випросилася з роботи? Навряд просто так.
— Тарасе! Не роби цього! — різко кинула вона замість вітання.
— Що? — здивувався він.
— Не забирай цю дитину. Це не твій син!
Настала мертва тиша. Соломія зіпнулася, ніби від ляпаса.
— Мамо, ти взагалі розумієш, що кажеш? — Тарас дивився на неї, не впізнаючи.
Все почалося три місяці тому, коли Тарас вперше зізнався: він закоханий. У жінку старшу за себе, з дитиною. І… вагітну від іншого чоловіка.
Марія була в жаху. Вона намагалася не втручатися, не лізти. Сподівалася, що «перебеситься». Але потім Тарас оголосив: він збирається на ній одружитися. Більше того — хоче усиновити її старшого сина та дитину, яку вона зараз народжує.
— Ти з глузду зʼїхав? — не втрималася тоді Марія.
— Мамо, це моє рішення. Я люблю її. І люблю цих дітей. Я буду для них батьком.
— Але ти молодий! Ти можеш створити сім’ю з жінкою без минулого! Своїх дітей народити!
— Вони і будуть мої, — твердо відповів Тарас.
Вона намагалася поговорити з Соломією. Запросила в кавʼярню. Спокійно, без криків.
— Зрозумій, ти мати, я теж мати. Я не проти тебе як жінки. Але подумай — це справедливо? Ти народиш від одного, а виховуватиме мій син?
Соломія лише усміхнулася.
— Ви хочете, щоб я зникла? Даремно стараєтеся. Я люблю Тараса. А він — мене. Ми разом. Хочете ви того чи ні.
З того дня Соломія перестала вітатися. Тарас — почав уникати розмов. Телефони — мовчали.
Марія страждала. Плакала вночі. Говорила з колишнім чоловіком — він відмахувався. Навіть її сестра, якій вона поскаржилася, сказала: «Головне, щоб він був щасливим».
Але Марія знала: він не розуміє, куди лізе. Він сліпий. І лише вона, мати, знаючи характер сина, бачить, як ним маніпулюють.
Через племінника вона дізналася дату виписки. І вирішила — буде там. Спробує востаннє зупинити сина. Повернути.
— Сину, благаю тебе… — тремтливим голосом сказала вона прямо на очах у всіх гостей. — Ця дитина тобі не рідна. Не роби цієї помилки. Поки не пізно.
Соломія притиснула дитину до грудей, немов від ворога.
— Мамо, йди геть, — сказав Тарас тихо, але дуже різко. — Це мій син. І я забираю його додому. І жодні твої слова цього не змінять.
— Соломіє, — звернулася Марія до неї, — ти доросла жінка, у тебе дві дитини. Невже тобі не ясно, як мені боляче? Як мені дивитися, як мого сина перетворюють на зручного спонсора?
— Годі вам, — різко відповіла Соломія. — Я народила від чоловіка, який мене кинув. Тарас захотів бути поруч — це його рішення. І ви не маєте права втручатися.
— Я маю право бути матірʼю! — викрикнула Марія. — А ти… ти просто скористалася його добротою!
— А ви просто зла жінка, яку ніхто не слухає. Мабуть, не дарма від вас пішов чоловік.
Ці слова були, як плювок.
Гості мовчали. Хтось відвертався. Хтось намагався відволіктися. Тарас узяв дитину та пішов із Соломією до машини. Двері грюкнули. Авто рушило.
Марія залишилася стояти посеред площі — сама. Серед чужих радощів, чужих дітей, чужої правди.
Її син — більше не її. І вона це зрозуміла. Надто пізно.
