15 травня
Сьогодні виписувалися з пологового. Я ніколи не відчувала такої радості — наш маленький хлопчик, загорнутий у ковдру, мирно сопів у рожевому конверті. Денис тримав його, ніби найдорожчий скарб, а навколо нас стояли рідні, друзі, повитуха — всі сміялись, дарували квіти, обіймали. Так, як я й мріяла.
— Дякую, кохана, — прошептав Денис. — За нашого сина.
Але раптом у мені все стиснулося.
— Твоя мама йде…
До нас крокувала Тетяна Михайлівна — мати Дениса. Сувора, з витягнутою спиною. Їй би на роботі бути, але вона тут. Серце замість радості схопив холод.
— Синку! Не роби цього! — гукнула вона замість вітання.
— Що? — Денис остовпів.
— Не забирай цю дитину. Вона не твоя!
Тиша. Ніби по обличчю вдарили. Я немов згорнулася в себе.
— Мамо, ти що несеш? — Денис дивився на неї, наче вперше бачив.
Все почалося три місяці тому, коли він зізнався їй: закоханий. У жінку старшу за себе, з дитиною. І… вагітну від іншого.
Тетяна була в шаоку. Терпіла, мовчала, сподіваючись — «перебеситься». Але потім Денис заявив: одружується. І хоче усиновити її старшу доньку та маля, яке має народитися.
— Ти з глузду з’їхав? — не витримала вона тоді.
— Мамо, це моє рішення. Я кохаю її. І цих дітей. Я буду їм батьком.
— Та ж ти молодий! Можеш знайти жінку без минулого! Народити своїх!
— Вони і будуть мої, — було її відповіддю.
Вона намагалася поговорити зі мною. Запросила в кав’ярню. Без криків, без образ.
— Ти ж мати, я теж мати. Я не проти тебе. Але подумай — це ж чесно? Ти народжуєш від одного, а виховувати мій син?
Я лише посміхнулася.
— Хочете, щоб я зникла? Даремно. Я люблю Дениса. А він — мене. Ми разом. Хочете ви того чи ні.
З того дня я перестала вітатися. Денис уникав розмов. Телефони мовчали.
Тетяна страждала. Ридала вночі. Дзвонила колишньому — він махнув рукою. Навіть її сестра, якій вона розповіла, відповіла: «Головне, щоб він був щасливий».
Але Тетяна знала — він не розуміє, куди лізе. Він сліпий. І тільки вона, мати, бачить, як ним маніпулюють.
Через племінника дізналась дату виписки. І вирішила — буде там. Спробує зупинити його. В останній раз.
— Сину, благаю тебе… — голос їй тремтів перед усіма гостями. — Ця дитина не твоя кров. Не роби помилки. Поки не пізно.
Я притиснула маля до грудей, ніби захищаючи.
— Мамо, іди геть, — тихо, але твердо промовив Денис. — Це мій син. Я забираю його додому. І ніщо цього не змінить.
— Марічко, — звернулась до мене Тетяна, — ти доросла жінка, у тебе дві дитини. Невже тобі не болить за мене? Бачити, як мого сина роблять вигідним спонсором?
— Годі, — різко перебила я. — Я народила від чоловіка, який мене кинув. Денис сам захотів бути поряд — це його вибір. І ви не маєте права втручатися.
— Я маю право бути матір’ю! — викрикнула вона. — А ти… ти скористалася його добротою!
— А ви просто зла жінка, яку ніхто не слухає. Мабуть, недарма чоловік від вас пішов.
Це було як плювок.
Гості мовчали. Хтось відвернувся. Хтось зробив вигляд, ніби не чує. Денис узяв дитину, і ми пішли до машини. Двері гримнули. Двигун заврів.
Тетяна лишилася посеред подвір’я — одна. Серед чужих радощів, чужих дітей, чужої правди.
Її син — більше не її. Вона зрозуміла це. Назавжди.
