— Ольго Миколаївно, там на дитячому майданчику якийсь незнайомий чоловік до вашої Софійки чіплявся.
— Як це — чіплявся? Маріє, що ти кажеш? Де він? Хто?
— Звідки ж я знаю! Я до нього підійшла, хотіла запитати, хто він такий, а він як метнувся від мене, тільки п’ятки блиснули.
— Мені це не подобається. Софійко! Доню, підійди до мене!
П’ятирічна дівчинка з весело торчалими у різні боки косичками підбігла до Ольги й сяяла усмішкою.
— Мамо! Я там таких цуценят бачила!
Ольга напружено вдивлялася в обличчя доньки, намагаючись зрозуміти, що ж трапилося на майданчику без неї. Софія виглядала як завжди, але материнське серце бентежилося.
— Де ти їх бачила? Хто тобі їх показував?
Софія здивовано подивилася на матір, потім знизала плечима:
— Ніхто не показував, я сама їх побачила. Їх там троє: дві чорні, а одне в білих плямках. Ходімо, я тобі покажу.
Ольга схопила доньку за руку й суворо запитала:
— Хто до тебе підходив? Якийсь дядько? Що він тобі казав? Чи він чіплявся до тебе?
Обличчя дівчинки ще більше витягнулося від здивування.
— Мамо, ти що? У тебе губа тремтить. Ніякий дядько до мене не чіплявся, з чого ти взяла? Просто підійшов добрий чоловік і запитав, чи знаю я Ольгу Миколаївну Ковальчук.
Серце жінки здригнулося. Хто це міг бути? Невже він? Хто ще міг знати її повне ім’я?
— Як він виглядав? Той добрий чоловік?
Але Софія не встигла відповісти, бо телефон Ольги задзвенів у кишені. Дзвонив чоловік, і не відповісти на дзвінок вона не могла.
— Так, любий?
Думка про того «доброго чоловіка» не виходила з голови. Розповідати чоловікові про незнайомця, який підійшов до доньки, Ольга не збиралася, а дівчинці наказала мовчати.
— Щоб тато зайвий раз не турбувався, — пояснила вона.
Усю ніч вона ворочалася в ліжку, борючись із безсонням. Вранці прокинулася з головним болем, не маючи ні сили, ні бажання думати. Будь-який рух головою загострював мігрень, і вона вирішила, що сьогодні присвятить день собі, а не домашнім клопотам.
— Давай сьогодні підемо у ресторан, — запропонував чоловік, і Ольга із задоволенням погодилася.
Цей шлюб був настільки не схожий на перший. З Володимиром вона відчувала себе, як за кам’яною стіною, і він завжди її підтримував.
— Чудова думка! — усміхнулася вона.
Настрій покращувався, але коли вони виходили з дому й сідали в авто, Ольга помітила біля сусіднього під’їзду знайому чоловічу постать. Завмерла на місці, відчуваючи, як калатало серце.
— Оленько, ну що ти? — почувся з машини голос Володимира.
— Мамо, сідай! Куди ти дивишся?
Ольга повільно сідала на місце, не відводячи погляду від незнайомця, що стояв кілька метрів від них. Коли авто рушило, усередині залишився неприємний присмак.
У ресторані Ольга не змогла розслабитися, а коли Володимир вийшов відповісти на дзвінок, її відволік голосок Софії.
— Мамо, біля дому я знову бачила того доброго чоловіка.
Ольга ледве стримала зойк. Той, хто викреслив її зі свого життя більше десяти років тому, повернувся.
— Ти бачила його ввечері? — автоматично запитала вона.
— Так, коли ми їхали сюди. Він стояв біля сусіднього під’їзда й пильно на нас дивився.
Після вечері, яка далася їй із великою напругою, Ольга з полегшенням пішла до виходу. Володимир взяв її за руку й тихо запитав:
— Що сталося, Олю? Ти не своя.
Вона хотіла мовчати, але не змогла.
— Володю, Богдан повернувся.
Чоловік зупинився, випустив її руку й схвильовано подивився:
— Богдан? Він тобі дзвонив?
— Мамо, а хто такий Богдан? — втрутилася Софія.
— Це мій… знайомий, — ухилилася Ольга, потім глянула на чоловіка, — Він не дзвонив. Вчора й сьогодні я його бачила біля нашого дому. Це точно він.
Володимир нічого не відповів. Вони сіли в авто й поїхали додому. Наближаючись до під’їзду, Ольга зрозуміла, що зустріч відбудеться. Богдан стояв на сходах, пильно вдивляючись у машини, а потім побачив її.
— Ти права, — тихо сказав Володимир, — Схоже, він тебе знайшов.
— Дозволиш мені поговорити? — тремтячи, запитала Ольга.
— Олю, — він торкнувся її руки, — Це твій син. Я не можу заборонити тобі говорити з ним.
Ольга кивнула, обернулася й побачила сплячу на задньому сидінні доньку.
— Іди, а ми з Софійкою зробимо пару кіл по району, — сказав Володимир.
Ольга з вдячністю подивилася на нього й вийшла. Підійшла до Богдана, вдивляючись у його обличчяВона подивилася на нього, відчуваючи, як десятирічна ненависть розтає, і сказала: “Я пробачаю тобі, але не рахуй на мене знову,” повертаючись до свого нового життя, де тепер були лише любов і спокій.
