У свій час ми з подругами заміж повиходили в одному році, і народжували також майже одночасно, з різницею в місяць чи півтора. У всіх нас, а ми три подруги, народилися хлопчики. Ми раділи, дружимо, і наші діти також будуть дружити. Діти зростали, ми раділи кожен своїй дитині. Для кожної з нас, свій синок найкращий.
Та виходить так думали не всі. Валентина, одна із подруг, вважала. Що її син найкращий, найобдарованіша дитина. Хоч ми не бачили в ньому ніяких талантів. Звичайний хлопчик, непосидючий. Після себе завжди залишає купу поламаних іграшок. В чому бачить обдарованість його мама, незрозуміло?
Ми посміхалися, пробачаючи сину Валентини його витівки. Інколи вказували мамі, щоб звернула увагу, яким бешкетником росте її син. В такий час Валентина дуже ображалася на нас, говорила, що ми нічого не розуміємо, не бачимо який він обдарований. Йому дозволяється робити все, що хлопчик забажає.
Останній раз, коли Валентина зі своїм сином приходила до нас у гості, хлопчики дуже посварилися. Після того Валентина з сином пішли до себе додому. Коли вони пішли, мій син сказав, що Віталій забрав його улюблену машинку. Ту машину ми подарували сину зовсім недавно, він гарно з нею гуляє. Увечері, коли збиралися лягати спати, син згадав про свою іграшку, почав плакати, просив повернути.
Я вдяглася і швиденько пішла до Валентини, живуть вони неподалік. Коли розповіла в чому річ, дівчина стенула плечима, повела мене в кімнату. Там я побачила розламану машинку. А Валентина ще й додала:
– Це твоєму сину за те, щоб не ображав мого Віталіка. Як він посмів битися з ним?
Я дивлюсь на Валентину і розумію, що ніякі доводи не допоможуть. Тому мовчки повернулася і пішла додому. Сину пообіцяла наступного дня купити кращу машинку. А з Валентиною стали мало спілкуватися. Доводити їй, що виховує дитину так, що сама від нього плакатиме, марно.
