За тобою мама прийшла, збирайся.
Загалом вважають, що кожна дитина в дитбудинку чекає цих слів. Але Марійка здригнулася від них, ніби від ляпаса.
Ну ж бо, збирайся, чого сидиш?
Олена Василівна дивилася на неї, не розуміючи, чому дівчинка зовсім не радіє. Адже життя в дитбудинку не медовий місяць. Багато хто втікав звідси просто на вулицю. А тут Марійку повертають у рідний дім, а вона незадоволена.
Не хочу, промовила вона, відвертаючись до вікна. Її подруга Настя косилася на неї, але мовчала. Їй теж було незрозуміло. Сама б Настя з радістю повернулася додому, та кому вона там потрібна?
Марійко, ну що з тобою? спитала Олена Василівна. Там мама тебе чекає.
Не хочу її бачити. І до неї повертатися не хочу.
Інші дівчата теж прислухалися, і Олена Василівна вирішила, що ця розмова не для сторонніх вух.
Пішли зі мною.
Вихователька відвела Марійку до кабінету й співчутливо глянула на неї.
Твоя мама, звісно, зробила багато помилок. Але вона намагається виправитися. Інакше б їй не дозволили тебе забрати.
Думаєте, це вперше? Марійка хмикнула й похитала головою. Я в дитбудинку вже вдруге. Коли мене забрали перший раз, мама вдавала, що одужала. Сховала пляшки, прибралася, купила їжу, влаштувалася на роботу. А коли прийшли з перевіркою, усе виглядало ніби гаразд. А потім мене повернули, а мама знову пустилася у всі тяжкі. Я їй потрібна лише для допомоги.
Марійко, але я не можу на це вплинути. Та й удома, напевно, все ж краще, намагалася вмовити Олена Василівна.
Краще?! А ви знаєте, що таке голодувати? Або йти до школи в дірявих кросівках, коли на дворі мінус двадцять? Або ховатися в кімнаті й молитися, щоб мамині собутильники до тебе не зайшли? Чому її, врешті, не позбавлять батьківських прав?!
У Марійки на очах виступили сльози. Так, їй не подобалося в дитбудинку, але тут вона знала, що її нагодують, одягнуть і що вона у відносній безпеці. А вдома пекло.
Я нічим не можу допомогти, зітхнула вихователька.
Їй було щиро шкода дівчинку. Марійка була розумною, що рідкість для дитбудинку. Можливо, і її мати колись була цікавою людиною, доки не спилася. І попри те, що Олена Василівна працювала тут сім років, вперше зустріла дитину, яка не хотіла повертатися додому.
А я можу жити сама? спитала Марійка. Пішла б працювати, зняла б кімнату.
Лише коли станеш повнолітньою, похитала головою Олена Василівна.
Мені майже шістнадцять! Я вже доросла!
Вихователька теж думала, що Марійка для свого віку занадто доросла. Але зробити нічого не могла.
На жаль, ти маєш бути під опікою справжнього дорослого. Може, є хтось, хто міг би тебе взяти? спитала вона. І подати на позбавлення прав твоєї мами.
У мене нікого немає Поки була жива бабуся, ще якось існували, а тепер кінець.
А батько?
Пропав Помер.
Марійка сказала це так спокійно, ніби це було звичайною справою. Хоча для неї так воно і було.
У нього не було родичів?
Марійка задумалася.
Начебто жива його мати, але я її не знаю. Вона з сином не спілкувалася. І я її розумію, хмикнула вона. Я б теж не спілкувалася.
Давай так, підсунулася Олена Василівна, ти спробуєш пожити з мамою, а я спробую знайти твою бабусю. Домовилися?
Марійка кивнула. Що їй залишалося?
Звичайно, мама влаштувала цілий спектакль. Кинулася до дочки, ридаючи на весь дитбудинк. Благала пробачення, обіймала.
Але Марійка навіть не к
