Життя у моєї сусідки Стефи ніколи не було простим. Скільки її і себе пам’ятаю – то на її дрібні жіночі плечі випадають всякі випробування долі.
Інколи мені аж страшно стає від того, чому життя до неї таке жорстоке, а небеса ніяк не змилуються над сердешною бабусею.
Стефа росла з батьками, які були не путніми. Потім якось вибралася від них та поїхала вчитися. Після навчання повернулася додому та поховала батьків.
Залишилися зовсім одна. Здавалося б ось воно, її щастя, адже зустрілася з Василем і планували весілля. Та чоловік потонув в річці за два дні до весілля.
А ще за кілька тижнів Стефа дізналася, що вагітна від Василя. Ну ніби нічого тут поганого нема, адже народить дитину від чоловіка, якого кохала. Залишить його слід на землі.
Та тут почалися плітки та цькування бідолашної. Потім народилася її дочка. До класу десятого ніби хороша дитина була. А потім як понеслась.
Ох і виплакала Стефа сліз. Її донька ще в одинадцятому класі народила дитину, та й сама не знала від кого. А потім взагалі втекла з дому.
Повернулася за два роки з немовлям, яке покинула на маму і знову втекла.
Так за десять років у Стефи було вже шестеро онуків, яких їй підкинула рідна дочка.
Бідолашна Стефа ледь кінці з кінцями зводила, щоб тих дітей вибавити і вигодувати. Та й здоров’я у неї вже було не те.
Коли її доньку бачили на зупинці, то все село вже готувалося, що у Стефи Михайлівни ще одна дитина буде. Та на щастя останніх шість років донька далася на стримання.
Хоча і надалі літала за своїми новими співмешканцями по цілій країні. А дітям хоч би копійочку відправила, хоч би цукерку купила чи просто поцікавилася як вони.
Та ні, ця зозуля навіть й гадки не мала, як її дітей звуть. Оце так матір. Нічого її не цікавить. Ні діти, ні рідна матір.
Одного разу я зайшла до Стефи та принесла їй пиріжків для дітей і трохи молока. Бідолашна сиділа за столом, перед образами і плакала. Поміж її тихих схлипувань ледь-ледь чулося:
– “Це ж треба було народити не доньку, а зозулю…”
