Геннадій повернувся з полювання злий, як оса в банці. Чоботи скинув біля порога – один ліворуч, другий праворуч. Куртку жбурнув на гак, промахнувся, навіть піднімати не став. Пройшов на кухню, загримів чайником.
Ярина сиділа в кімнаті, гортала телефон. Чула, як чоловік ходить – важко, нервово, кожен крок наче претензія. Рудий пес Бровко лежав біля її ніг, поклавши морду на лапи. Вуха притиснув, хвостом не виляв. Він завжди відчував, коли господар у такому настрої, і намагався не попадатися на очі.
– Так, – Геннадій став у дверях, руки в боки, як робив завжди, коли виголошував щось, на його думку, остаточне. – Пес для полювання не годиться. Безглуздя, а не собака. Навчав-навчав – толку нуль. Качка падає – він сидить. Заєць мимо – позіхає. Треба позбуватися.
Ярина підвела очі. Подивилася на чоловіка спокійно, уважно, як дивляться на людину, яка сказала щось дуже дурне, але ще сама цього не зрозуміла.
– Позбуватися? – перепитала вона, ніби пробуючи слово на смак.
– Ну а що? Годувати дармоїда? Мисливський собака має полювати. А цей… – Геннадій махнув рукою в бік Бровка, який притиснувся до Ярининої ноги ще щільніше. – Завтра відвезу до Петровича, може, погодиться прибрати. А ні – так на трасу викину.
«На трасу викину» – ось тут щось усередині Ярини клацнуло.
Вона мовчки встала. Бровко тут же піднявся за нею, тривожно дивлячись знизу вгору. Ярина пройшла повз чоловіка в передпокій, відчинила антресоль і дістала чемодан – великий, синій, на коліщатках. Той самий, з яким колись їздили в Одесу, коли ще їздили кудись разом.
Геннадій простежив за нею поглядом, але нічого не сказав. Вирішив, мабуть, що дружина затіяла сезонне перекладання речей.
Та Ярина відчинила Геннадієву половину гардероба.
Сорочки – раз, два, три, чотири. Акуратно. Труси, шкарпетки – в бокову кишеню. Джинси – одні вихідні, одні робочі. Светр сірий, подарунок матері. Станок для гоління з ванної. Зубна щітка.
Геннадій з’явився в дверях спальні й кілька секунд мовчки дивився. Потім дійшло.
– Ти це що робиш?
– Чемодан тобі збираю, – відповіла Ярина тим самим тоном, яким говорила «вечеря на плиті» або «хліб скінчився».
– Який чемодан? Навіщо?
– Ну ти ж сказав – позбуватися треба. Ото я й позбуваюся.
Геннадій моргнув. Потім сів на край ліжка повільно, наче ноги підвели.
– Через собаку?
– Не через собаку. Через тебе.
Вона застебнула блискавку й випросталася. Бровко тихо ввійшов до кімнати і ліг біля порога, наче сторожив.
– Я тобі скажу, Гена, коли вже пішла розмова. Ти Бровка дармоїдом називаєш. Полювати не вміє, толку нема. А давай порахуємо, від кого тут толк є.
– Ярино, ну що починаєш.
– Бровко качку не приносить, це правда. Зате він щоранку зустрічає мене так, ніби я пів року в відрядженні була. Лапу кладе на коліно, коли я плачу. А я плачу, Гено, часто. Бо ти приходиш із роботи – і в телевізор. З полювання – на диван. Зі мною останній раз нормально розмовляв, коли рахунок за світло великий прийшов. Три речення поспіль – це була подія.
Геннадій відкрив рота.
– Порівняла теж – я і собака.
– Не порівнюю. Констатую. Бровко живий. Відчуває. Любить. Просто так, безкорисливо. Йому не треба, щоб я була худа чи борщ варила. Йому треба, щоб я була. Ти, Гено, коли востаннє радів, що я є?
Тиша в кімнаті повисла, як білизна на мотузці – важка, мокра, незручна.
Геннадій дивився на чемодан. Потім на дружину. Бровко підвів голову й подивився на нього без образи, без злості. Просто подивився. Собаки не вміють тримати зло, у них для цього серце занадто велике.
– Я ж не всерйоз, – сказав Геннадій. – Розпалився. Чоловіки сміялися.
– Чоловіки сміялися. І ти, щоб перед ними не соромно було, вирішив живу істоту викинути. Яка тобі довіряє. Яка біжить до тебе, коли ти додому приходиш. А що ти її викинеш – він не знає. Він думає, що ти хороший.
Геннадій потер обличчя руками. Щетина кололася – не голився два дні на полюванні.
– І що, чемодан – це серйозно?
Ярина помовчала. За вікном горобці скандалили на горобині. Холодильник загудів і замовк.
– Серйозно, Гено. Справа не в Бровку. Бровко – остання крапля. Ти так про живу істоту – «позбутися», «на трасу». А якщо завтра я не догоджу – теж позбудешся? До мами відвезеш – не згодилася, мовляв, забирайте?
– Ну перегнула.
– Це ти перегнув. Давно. Перестав бачити, що навколо живі. Я жива. Бровко живий. Ми не інструменти. Не рушниця, яку можна продати, якщо криво стріляє. Ми родина. А родиною не розкидаються.
Геннадій сидів і почувався так, як давно не почував. Раніше-то як – він сказав, дружина погодилася. Не тому, що Ярина безхарактерна. Вона вміла промовчати – терпляче, по-баб’ячому. Берегла. Згладжувала. А він звик, що можна говорити будь-яку дурницю – і нічого не буде.
А ось – буває.
Бровко підійшов до Геннадія й ткнувся мокрим носом у руку. Просто підійшов, бо бачив: людині погано. А коли погано – треба бути поруч. Бровко це знав не розумом – нутром, усією своєю рудою шкурою.
Геннадій подивився на пса. На мокрий ніс, карі очі, на хвіст, який несміливо ворухнувся – мовляв, ну що, мир?
І тут його проняло. Не до сліз – чоловік усе-таки. Але щось перевернулося всередині, як човен на хвилі – бульк, і ти вже по інший бік.
– Ярино. Прибери чемодан.
– Навіщо?
– Тому що, – він погладив Бровка по голові, – дурень я.
– Це я знаю. Питання – дурень, який усе ж учиться, чи якому хоч кіл на голові теши.
Геннадій усміхнувся. Навіть зараз – уміла.
– Учиться. Вибач. За Бровка. І за все.
Ярина підійшла до чемодана, розстебнула. Дістала станок, щітку, поклала на тумбочку.
– Сорочки сам повісиш.
Геннадій кивнув. Нахилився до Бровка й почухав за вухом.
– Ну що, дармоїде, – голос його здригнув. – Живемо далі?
Бровко замахав хвостом так, що мало не зніс торшер. Підстрибнув, лизнув у ніс. Сів і подивився на обох із тим виразом, який буває тільки в собак: абсолютного, нічим не заслуженого щастя.
На наступне полювання Геннадій поїхав без Бровка. Повернувся з двома качками й пакетом цукрових кісточок із ринку.
– Це кому? – спитала Ярина, хоча й так знала.
– Дармоїдові, – буркнув Геннадій. І всміхнувся.
А чемодан Ярина прибрала назад на антресоль. Та не глибоко. Так, щоб можна було дістати.
На всякий випадок – бо вчитися ніколи не пізно, а родина варта того, щоб за неї боротися.
