«Цей пес не для полювання – треба позбутися», – сказав чоловік. Наташа миттю зібрала йому валізу.

Геннадій повернувся з полювання злий, як оса в банці. Чоботи скинув біля порога – один ліворуч, другий праворуч. Куртку жбурнув на гак, промахнувся, навіть піднімати не став. Пройшов на кухню, загримів чайником.

Ярина сиділа в кімнаті, гортала телефон. Чула, як чоловік ходить – важко, нервово, кожен крок наче претензія. Рудий пес Бровко лежав біля її ніг, поклавши морду на лапи. Вуха притиснув, хвостом не виляв. Він завжди відчував, коли господар у такому настрої, і намагався не попадатися на очі.

– Так, – Геннадій став у дверях, руки в боки, як робив завжди, коли виголошував щось, на його думку, остаточне. – Пес для полювання не годиться. Безглуздя, а не собака. Навчав-навчав – толку нуль. Качка падає – він сидить. Заєць мимо – позіхає. Треба позбуватися.

Ярина підвела очі. Подивилася на чоловіка спокійно, уважно, як дивляться на людину, яка сказала щось дуже дурне, але ще сама цього не зрозуміла.

– Позбуватися? – перепитала вона, ніби пробуючи слово на смак.

– Ну а що? Годувати дармоїда? Мисливський собака має полювати. А цей… – Геннадій махнув рукою в бік Бровка, який притиснувся до Ярининої ноги ще щільніше. – Завтра відвезу до Петровича, може, погодиться прибрати. А ні – так на трасу викину.

«На трасу викину» – ось тут щось усередині Ярини клацнуло.

Вона мовчки встала. Бровко тут же піднявся за нею, тривожно дивлячись знизу вгору. Ярина пройшла повз чоловіка в передпокій, відчинила антресоль і дістала чемодан – великий, синій, на коліщатках. Той самий, з яким колись їздили в Одесу, коли ще їздили кудись разом.

Геннадій простежив за нею поглядом, але нічого не сказав. Вирішив, мабуть, що дружина затіяла сезонне перекладання речей.

Та Ярина відчинила Геннадієву половину гардероба.

Сорочки – раз, два, три, чотири. Акуратно. Труси, шкарпетки – в бокову кишеню. Джинси – одні вихідні, одні робочі. Светр сірий, подарунок матері. Станок для гоління з ванної. Зубна щітка.

Геннадій з’явився в дверях спальні й кілька секунд мовчки дивився. Потім дійшло.

– Ти це що робиш?

– Чемодан тобі збираю, – відповіла Ярина тим самим тоном, яким говорила «вечеря на плиті» або «хліб скінчився».

– Який чемодан? Навіщо?

– Ну ти ж сказав – позбуватися треба. Ото я й позбуваюся.

Геннадій моргнув. Потім сів на край ліжка повільно, наче ноги підвели.

– Через собаку?

– Не через собаку. Через тебе.

Вона застебнула блискавку й випросталася. Бровко тихо ввійшов до кімнати і ліг біля порога, наче сторожив.

– Я тобі скажу, Гена, коли вже пішла розмова. Ти Бровка дармоїдом називаєш. Полювати не вміє, толку нема. А давай порахуємо, від кого тут толк є.

– Ярино, ну що починаєш.

– Бровко качку не приносить, це правда. Зате він щоранку зустрічає мене так, ніби я пів року в відрядженні була. Лапу кладе на коліно, коли я плачу. А я плачу, Гено, часто. Бо ти приходиш із роботи – і в телевізор. З полювання – на диван. Зі мною останній раз нормально розмовляв, коли рахунок за світло великий прийшов. Три речення поспіль – це була подія.

Геннадій відкрив рота.

– Порівняла теж – я і собака.

– Не порівнюю. Констатую. Бровко живий. Відчуває. Любить. Просто так, безкорисливо. Йому не треба, щоб я була худа чи борщ варила. Йому треба, щоб я була. Ти, Гено, коли востаннє радів, що я є?

Тиша в кімнаті повисла, як білизна на мотузці – важка, мокра, незручна.

Геннадій дивився на чемодан. Потім на дружину. Бровко підвів голову й подивився на нього без образи, без злості. Просто подивився. Собаки не вміють тримати зло, у них для цього серце занадто велике.

– Я ж не всерйоз, – сказав Геннадій. – Розпалився. Чоловіки сміялися.

– Чоловіки сміялися. І ти, щоб перед ними не соромно було, вирішив живу істоту викинути. Яка тобі довіряє. Яка біжить до тебе, коли ти додому приходиш. А що ти її викинеш – він не знає. Він думає, що ти хороший.

Геннадій потер обличчя руками. Щетина кололася – не голився два дні на полюванні.

– І що, чемодан – це серйозно?

Ярина помовчала. За вікном горобці скандалили на горобині. Холодильник загудів і замовк.

– Серйозно, Гено. Справа не в Бровку. Бровко – остання крапля. Ти так про живу істоту – «позбутися», «на трасу». А якщо завтра я не догоджу – теж позбудешся? До мами відвезеш – не згодилася, мовляв, забирайте?

– Ну перегнула.

– Це ти перегнув. Давно. Перестав бачити, що навколо живі. Я жива. Бровко живий. Ми не інструменти. Не рушниця, яку можна продати, якщо криво стріляє. Ми родина. А родиною не розкидаються.

Геннадій сидів і почувався так, як давно не почував. Раніше-то як – він сказав, дружина погодилася. Не тому, що Ярина безхарактерна. Вона вміла промовчати – терпляче, по-баб’ячому. Берегла. Згладжувала. А він звик, що можна говорити будь-яку дурницю – і нічого не буде.

А ось – буває.

Бровко підійшов до Геннадія й ткнувся мокрим носом у руку. Просто підійшов, бо бачив: людині погано. А коли погано – треба бути поруч. Бровко це знав не розумом – нутром, усією своєю рудою шкурою.

Геннадій подивився на пса. На мокрий ніс, карі очі, на хвіст, який несміливо ворухнувся – мовляв, ну що, мир?

І тут його проняло. Не до сліз – чоловік усе-таки. Але щось перевернулося всередині, як човен на хвилі – бульк, і ти вже по інший бік.

– Ярино. Прибери чемодан.

– Навіщо?

– Тому що, – він погладив Бровка по голові, – дурень я.

– Це я знаю. Питання – дурень, який усе ж учиться, чи якому хоч кіл на голові теши.

Геннадій усміхнувся. Навіть зараз – уміла.

– Учиться. Вибач. За Бровка. І за все.

Ярина підійшла до чемодана, розстебнула. Дістала станок, щітку, поклала на тумбочку.

– Сорочки сам повісиш.

Геннадій кивнув. Нахилився до Бровка й почухав за вухом.

– Ну що, дармоїде, – голос його здригнув. – Живемо далі?

Бровко замахав хвостом так, що мало не зніс торшер. Підстрибнув, лизнув у ніс. Сів і подивився на обох із тим виразом, який буває тільки в собак: абсолютного, нічим не заслуженого щастя.

На наступне полювання Геннадій поїхав без Бровка. Повернувся з двома качками й пакетом цукрових кісточок із ринку.

– Це кому? – спитала Ярина, хоча й так знала.

– Дармоїдові, – буркнув Геннадій. І всміхнувся.

А чемодан Ярина прибрала назад на антресоль. Та не глибоко. Так, щоб можна було дістати.

На всякий випадок – бо вчитися ніколи не пізно, а родина варта того, щоб за неї боротися.

Оцініть статтю
Дюшес
«Цей пес не для полювання – треба позбутися», – сказав чоловік. Наташа миттю зібрала йому валізу.
Дюшес
Privacy Overview

This website uses cookies so that we can provide you with the best user experience possible. Cookie information is stored in your browser and performs functions such as recognising you when you return to our website and helping our team to understand which sections of the website you find most interesting and useful.