Ці слова закарбувалися у моїй пам’яті навічно. Щоб не муляти нікому очі, пішла з дому після 9 класу

Важко жити у світі, де нікому немає до тебе діла. Самотньою я почувала себе ще з дитинства, хоч і народилася у повній родині. Зі старшою сестрою, Надею, у нас велика різниця у віці. Вона на 12 років старша. У батьків я пізня дитина. Не варто бути генієм аби здогадатися, що мене ніхто не планував. Колись бабця розповідала, що мама навіть була у лікаря на відповідній процедурі. Мабуть, щось пішло не так, тому що вагітність збереглася і я таки народилася.

Виховувала мене вулиця, сестра була зайнята кавалерами, а батьки намагалися врятувати те, що залишилося від їхнього шлюбу. Я часто чула як вони сварилися. Тато постійно звинувачував маму у зраді. Мала дитина, що я могла зрозуміти. Це вже коли підросла «добрі» люди розповіли, що мама мене нагуляла.

«Вона на заробітки поїхала. Вдома пів року не була. Надя навчалася, потрібні були гроші, щоб за навчальний рік заплатити. Сума велика, вони б не потягнули. От твоя мати й наважилася їхати за кордон. Коли повернулася, то вже з животом була. Чоловік її з дому не вигнав, але образу на все життя затамував». Так он воно що, а я думала, що маю такі холодні відносини з татом, бо він мене не хотів. Правда в тому, що я не його дитина.

Батьки таки розлучилися через мене. Після того погляд матері кожного разу ніби промовляв: «Ненавиджу тебе». Щоб я не робила, як би не старалася догодити неньці, вона вперто не приймала мене у своє життя. Одного разу, коли я геть їй набридла, мама сказала гірку правду:

-Ти мені життя зіпсувала. Як же сильно я тебе ненавиджу.

Ці слова закарбувалися у моїй пам’яті навічно. Щоб не муляти нікому очі, пішла з дому після 9 класу. Навчалася у ліцеї, жила в подруги, якій батьки винаймали квартиру. Добре, що господиня не була проти, бо ми ділили одну кімнату. Пішла на роботу, щоб мати копійчину на хліб. З рідних мені ніхто не телефонував і взагалі не цікавився моїм життям та долею.

Я швидко подорослішала. Влаштувалася на роботу за спеціальністю, стала сама винаймати квартиру. Зустрічалася з хлопцями, але нічого серйозного з того не виходило. Мабуть, дитяча травма не дозволяла рухатися вперед та думати про власну сім’ю.

Мені важко, хочеться до когось пригорнутися, поговорити, поділитися переживаннями. Та я зовсім одна. Останнім часом думаю про те, щоб поїхати до матері, побачити її, попросити пробачення за те, що не виправдала сподівань. Та коли думаю, що вона знову відвернеться від мене, стає ще важче.

Оцініть статтю
Дюшес
Ці слова закарбувалися у моїй пам’яті навічно. Щоб не муляти нікому очі, пішла з дому після 9 класу