**Ціна однієї схованки: як Вітя ледь не залишився без дружини**
Рита вийшла у двір розвісити випране білизну. День видався теплим, сонце гріло по-літньому, і все сохло миттєво. Вона звично глянула через паркан — у двір до сусідів. Там, метушившись з кута в кут, нервово щось шукав Вітя. Було видно, як він зазирає під ґанок, шастає у сараї, перевіряє під лавкою.
— Віть, ти що там загубив? Вчорашній день, чи що? — з усмішкою пожартувала Рита.
Але чоловік навіть не обернувся, махнув рукою і зник у хаті. Рита знизала плечима і повернулася назад, але не встигла переступити поріг, як двері різко відчинилися, і в будинок увірвалася заплакана Тетяна — дружина Віті.
— Тетянко, що трапилося?! — тривожно підбігла Рита.
— Як він міг? — повторювала сусідка, не в силах стримати сльози. — Як він взагалі міг таке подумати?!
Рита збентежено гладила подругу по плечу, але нічого не розуміла. Завжди здавалося, що в них іділія — ні скандалів, ні докорів, лише квітучі клумби та запах домашньої випічки з вікна.
Тетяна з Вітею жили у приватному будинку в передмісті Черкас. Дім — як з листівки: літом увесь у квітах, зимою — акуратно розчищені стежки. Донька заміжня, син Петро закінчував технікум. Вітя працював інженером, Тетяна — швачкою на місцевій фабриці. Сусіди — Рита й Андрій — давно з ними дружили, разом святкували, допомагали один одному.
Була в Віті одна звичка: він любив робити схованки. Гроші ховав у різних місцях: у сараї, під клумбою, навіть під дошкою у альтанці. Не тому що ховав — просто так спокійніше. А потім забував, де сховав, і починалися пошуки.
Тетяна знала про це. Колись, у молодості, лаялася, потім махнула рукою — не перевиховаєш. Ніколи не брала його гроші, навіть якщо випадково знаходила. Двадцять шість років шлюбу навчили мудрості.
Того ранку Рита знову побачила Вітю, як він бігав двором і шукав свою чергову «скарбничку». Вона, сміючись, пожартувала:
— Знову схованку загубив, мудень?
Але вже за півгодини до неї в хату влетіла Тетяна, з червоними очима й повними сліз. Посадивши сусідку, Рита налила чаю, поставила печиво.
— Уявляєш, — ридаючи, вимовила Тетяна, — він звинуватив мене, що я вкрала його гроші! Сказав: «Ти знайшла, забрала й мовчиш!» Це ж Вітя! Той самий, що завжди говорив: «Ти в мене — святе». А тепер я злодійка?! Я ж ні разу не торкалася його грошей, хоч сто разів на них натикалася!
Рита ахнула. Такого від Віті не чекала. Тетяна — тиха, турботлива, найдобріша жінка. Її образити — все одно що плюнути у святиню.
— Тетянко, не беріть до серця. Він сам згадає, знайде свою «схованку» і на колінах проситиме пробачення.
— А мені не треба! Я через тиждень у відпустці — поїду до мами в село. І не повернуся! Нехай живе сам — зі своїми грішми!
Тим часом Вітя бігав по селищу, шукаючи не лише гроші, а й дружину. Зайшов у магазин — там працювала Оля, подруга Тетяни.
— Олю, Тетяна не заходила?
— Ні, не бачила. Що, господарку загубив?) Повернеться. Вона ж не з тих, що кидають.
Вітя пішов додому, а по дорозі зустрів сина. Петро йшов із Олесею — своєю дівчиною. У неї в руках — розкішний букет червоних троянд.
— Олесю, день народження, так? — спитав Вітя, згадавши, що нещодавно син просив грошей на подарунок.
— Так, дев’ятнадцять! А ввечері йдемо з друзями в кафе, — з радістю повідомила дівчина.
Вітя усміхнувся, але в душі защеміло. Він же не давав синові грошей — точно пам’ятав. Звідки букет?
Подзвонив синові:
— Петре, де взяв гроші на подарунок?
— Тату, я вчора випадково знайшов на веранді — під коробкою. Шукав рюкзак, а там конверт. Зрозумів, що твоя схованка. Хотів потім сказати…
Вітя замовк. Від сорому й полегшення стиснув телефон:
— Ну добре, сину… Не ображай Олесю.
Тепер головне — знайти Тетяну. І вибачитися.
Заглянув до сусідів. Андрій лагодив калітку, побачив Вітю — засміявся:
— Оце ти натворив, брате. Тетяна у нас, Рита її заспокоює. Оце так, назвати дружину злодійкою. Та тобі ще пощастило, що вона не в чемодані вже.
— Та я знаю… — провини— Та вона вже зрозуміла, що ти просто заблукав дурень, але без неї тобі нікуди.
