Мені було дев’ять років, коли одного дня мама привезла мене на літо до бабусі й більше не приїхала. Бабі вона ж одразу сказала, нібито їй важко виховувати мене самій. Але вже згодом я дізналася, що справжньою причиною такого вчинку став новий чоловік моєї мами. Для нього я була тягарем, а мама ж просто марила своєю новою любов’ю, тому без роздумів зробила свій вибір у його користь.
Бабуся ставилася до мене як до рідної дитини. А маму з того часу вона й знати не хотіла. Жити доводилось нелегко, баба утримувала мене лише за свою пенсію. Вона тішилася, що я не була подібна на свою маму. У найважливіші моменти мого життя бабуся завжди була поруч, у всьому підтримувала мене та допомагала.
А коли мені виповнилося вісімнадцять, її не стало. Ця втрата була дуже важкою. Бабуся подбала про мене, залишивши мені у спадок свою двокімнатну квартиру, тож я мала де жити. Минув рік, якось у двері моєї квартири подзвонили. Я відчинила двері й побачила перед собою маму, яка навіть не приїхала на похорон бабусі. Та й у моєму житті її не було більше, ніж десять років. Вона почала розповідати, як сумувала за мною, а потім перейшла до найважливішого. Мама заявила, що я повинна помінятися з нею квартирами, адже я одна живу у двокімнатній квартирі, а вона з вітчимом та своїм сином тісняться в однокімнатній. Я відповіла, що не зобов’язана цього робити, а у відповідь почула чимало нового про себе. Мовляв, я невдячна, адже вона дала мені життя та виховала. Я вигнала матір за двері й сказала більше ніколи не приходити сюди.
Так пройшло три роки, я вийшла заміж та народила сина. І мати знову з’явилася на порозі мого дому. Цього разу вона зі сльозами на очах розповіла, що вони з вітчимом продали її однокімнатну квартиру і мали придбати більше помешкання, а він просто зник зі всіма грошима. Мати просила прийняти її до себе, адже вона не мала куди йти. Але я й цього разу не мала наміру її пробачати. Одну ніч дозволила переночувати, а наступного дня я зателефонувала своїй подрузі, яка саме шукала доглядальницю для своєї хворої бабусі. Ми домовилися, що матір житиме там та доглядатиме стареньку.
Але, ясна річ, моя мама не очікувала від мене такого кроку. Вона гадала, що зможе жити з нами. І знову в мою сторону полетіли докори, яка я невдячна донька. Тільки-от в неї не залишалося інших варіантів, окрім того, як відправитися до тої бабусі.
От за що я повинна їй бути вдячною? За те, що вона залишила мене на бабусю й за десять років жодного разу не з’явилася? Мабуть, я чогось не розумію. Але від мене вона ніколи не почує слів вдячності.
