«Нам не по кишені в цьому році море», сказав чоловік і поїхав у відрядження. А вже наступного дня я побачила його фото з пляжу поряд із моєю сестрою.
Марічко, ну зупинись! Ти ж розумна жінка, бухгалтер! Порахуй сама. Ти ж бачиш цифри. Кредит за машину зїдає тридцять тисяч гривень. Іпотека сорок. Ремонт на дачі у мами ще двадцятка щомісяця, там дах тече, треба перекривати, інакше хатка згниє. Яке море? Які вам Мальдіви? Ми не потягнемо. Будемо воду з макарон варити і на хлібі з варенням сидіти?
Олег метушився по нашій маленькій київській кухні, жонглюючи чашками, відкривав і закривав шафки, налив води у склянку та й вилив її назад. Він навіть не дивився мені у вічі, наче я контролер податкової.
Я сиділа за столом, сутула, пильно втупившись у вкладку турагенції на ноутбуці. На екрані лазурна вода, білий пісок і пальми, що схилилися над готельчиком. Не просто картинка Мрія! Мрія, якою я жила останні три роки, як партизан на пайках.
Олежику, прошепотіла я, намагаючись не схлипувати. Я економила. Не купувала собі нову помаду, носила обіди в лоточках з дому. Працювала вночі з балансами для трьох ТОВок, поки ти спав. І на окремому рахунку маю триста тисяч гривень. Вистачає! Я все порахувала. Машина почекає, мамина дача не розвалиться за два тижні ну, шифер міцний ще. Нам треба нормальний відпочинок. Ми вже пять років у відпустці не були! З того часу, як тягнемо іпотеку. Ти сам нервовий, стресуєш, зірвуєшся через дрібниці. Я ось-ось вибухну, у мене вже око смикається. Нам треба удвох. Згадати, що ми все ще чоловік і дружина, а не співмешканці по сумісній борговій каторзі.
Діло не лише в грошах! різко кинув він, а філіжанка в руках ледь не розбилась об блюдце. Мене на роботі завал! Сдача обєкта! Генпідрядник шаленіє. Шеф не відпустить! Я ж не можу просто так поїхати: Ой, грію пузо біля моря, вибачте, здавайте креслення самі! Мене звільнять тоді ти не побачиш ні Мальдів, ні взагалі нічого.
Але ж ти сам казав, що вже здаєте обєкт?
Все змінилося! перебив, червоний як рак. Замовник викотив нові вимоги, все переробляти! Коротше, Марічко, немає ніякого моря в цьому році. На травневі поїдемо на дачу до мами, поможемо з городом, паркан підлатаємо, шашлик під яблунями. Повітря, село, ліс чим не відпочинок?
Я не хочу на дачу до твоєї мами прошепотіла я, поки гарячі сльози капали в чашку. Там я не відпочиваю, а працюю в три зміни прополюю, саджу, готую на всю твою рідню. Я хочу море. Хочу лежати, нічого не робити. Все.
Ну мало, що ти хочеш! він так гупнув по столу, що виделка підскочила. Егоїстка! Тільки про себе думаєш! У мене відрядження! В Одесу. На два тижні. Контракти перевіряти. Начальство шле. Сиди вдома, пиши баланси. До речі з твого мальдівського рахунку дай грошей. На квитки і готель.
А навіщо? Хіба не фірма все оплачуватиме?
Потім компенсують. Ти ж бухгалтер, знаєш по чеках віддадуть. А зараз треба самому вкладати. Готель чотири зірки, ділові вечері не кавярня На Подолі, не вражу директора Нафтогазу варениками. Треба як люди.
Скільки? вже ледве дихаю.
Двісті. Двісті тисяч.
ДВІСТІ?! Олеже, це дві третини всього, що я збирала на відпочинок!
Поверну! Компенсують же. Ти мені не віриш? Я ж твій чоловік, рідна душа.
Він так глянув, що мене накрило муками совісті. Дійсно, їде ж працювати, не відпочивати А я з цим морем
Я скинула йому гроші, не без тремтіння в руках.
Після десяти років шлюбу я вірила йому Не ідеальний, але надійний, бюджет веде жорстко, але зате безпечний тил. Ніколи не підставляв глобально.
Наступного дня Олег поїхав я ще збирала йому валізу.
Не сумуй, Марічко! весело сказав він, вдягаючи пальто. Пахнув дорогим Dior Sauvage, який я йому подарувала на Новий рік (собі, між іншим, навіть не лак купувала, щоб зекономити). Я дзвонитиму! Тільки в Одесі з цим інтернетом погано флот, порт, вишки слабкі, сам розумієш.
Бережи себе, поправила я йому шарф. Там ще дощі, вдягайся тепліше.
Та взяв я термобілизну.
А купальні шорти навіщо? спитала, знайшовши їх у валізі.
Олег зніяковів, але швидко отямився:
В готелі басейн і сауна після роботи сходжу поплавати, з колегами.
Логічно Я кивнула.
І він пішов. З моїми грошима і моїми надіями на відпочинок.
В квартирі настала дзвінка самотність. За вікном хлюпає сніг із дощем, весна на календарі, а душа як після рахівниці: порожньо й сіренько.
Я ходила на роботу ніби робот: вдень баланси, ввечері серіальчики з красивими життями, де у всіх проблеми хіба що з кольором помади.
Було так одиноко. Аж заболіло.
І я вирішила зателефонувати сестрі Улянці.
Улянка повна протилежність мені. Я темноволоса, домашня, бухгалтер. Вона блондинка, інста-модель, тусовщиця, світська левиця. Молодша на пять років, але вічно поводиться, ніби їй сімнадцять. Родинних відносин мало, але вона моя кров, я її любила, з халеп не раз витягала.
Дзвоню.
Абонент поза зоною досяжності.
Диво. Уляна завжди в мережі. Заходжу у її Інсту. Останній пост тиждень тому (от якраз тоді Олег поїхав). Фото рожевої валізи й підпис: Вирушаю у подорож мрії! Вгадайте куди? Підказка: спекотно! Місія секретна! #DreamTrip #Пригоди.
Думаю поїхала, молодець, може у Буковель до кавалера.
Проходить тиждень.
Олег дзвонить через день: Форс-мажори, звязок поганий. Голос у нього якийсь веселий, легкий. І на фоні ритмічний шурхіт Шум моря? Латина у динаміку?
Олеже, що це за музика? Ти де?
А? Це радіо, шофер Шансон увімкнув!
А шум?
Вітер, я ж кажу! Тут такі вітри зачухати можна. Все, Марічко, звязок рветься!
Пі-пі-пі.
В пятницю не могла заснути щось гризло зсередини.
Заварила чай і безцільно гортала стрічку новин, Фейсбук через VPN, звісно.
Фотки їжі, котики, діти однокласників тоска зелені.
І тут оп! Увідомлення:
Уляна Семенюк відзначила вас на фото.
Серце десь у пятках. Я? На фотці?
Тицяю
Повільно вантажиться. Спочатку небо. Далі бірюзова вода. Потім білий пісок
А потім люди.
На передньому плані Уляна в яскраво-червоному бікіні і сонцях коктейль із парасолькою в руці, засмагла, сяюча.
А поряд обіймає її знайома рука. Волохата, з моїм подарунком годинником Casio.
В тій самій шортах із пальмами.
Олег.
Мій Олег.
Який мав мерзнути у відрядженні в одеському порту.
Він усміхається щиро, як мене вже давно не бачив. Широка, білозуба, з присмаком любові. І дивиться на неї як котик на вершки.
Підпис: Щастя любить тишу Але не можу не поділитись! Мій леопард зробив мені казку! Дякую за рай! #Odessa #Love #MyMan #Vacation #SisterSorryNotSorry.
І тег на моєму обличчі.
Випадково? Аж ніяк.
Я дивлюся і в очі темніє. Трясе.
На мої гроші.
На ті самі двісті тисяч, які я три роки збирала, економлячи навіть на колготках.
Вкрали мою мрію.
Ти не заслужила відпочинку, сиди дома.
Егоїстка.
Нема грошей.
Я сіла на підлогу, обхопила голову і плакала. По-українськи. Тихо і без істерик просто так, щоб перестало боліти.
Потім натисла зняти залишки. Серце стало камяне.
Вранці я була іншою.
В душі залишилась холодна арифметика й чіткий план.
Згадала, що гендоручення на машину він зробив на мене. Ще рік тому, бо ти ж страховку продовжиш, якщо раптом термінове треба продавати, гроші знадобляться. З правом продажу. Трирічний термін дії.
Машина святиня Олега, Тойота Ленд Крузер. Чорна, нова.
Зібрала документи, ключі (запасні ж у мене були) і вирушила до свого одногрупника Діми, в автосалон.
Дімо, треба терміново продати Крузака.
Ого! свиснув Діма. А чого так? Олег знає?
Знає! Йому треба гроші, бо він на відпочинку. Випав у карти (брехати так по-українськи).
Документи є?
Все в повному порядку. Довіреність генеральна.
Ринок плюс-мінус 550 тисяч, дамо 400 терміново.
Гайда!
За дві години я вже сиділа з пакетом і готівкою 400 тисяч гривень.
Поїхала в банк, закрила кредит на машину (80 тисяч), решту 320 тисяч перекинула негайно на рахунок на дівоче прізвище. Угу, Олегу туди не дістатись!
Пізніше повернулась додому.
Викликала вантажників-перевізників.
Склала все барахло Олега у коробки: костюми, спінінги, ноутбук, приставку, любу чашку Все.
Куди? питає водій.
Вінниччина, село Калинівка, вулиця Братів Шевченків, 1. Передати мамі Олега Ганні Степанівні.
Потім викликала слюсаря. Поміняла всі замки (найдорожчі, противзломні).
Нарешті креатив!
Зайшла в його пошту (пароль був мій день народження, лол). Знайшла підтвердження бронювання та ваучери в готелі Odessa Beach Resort.
Зателефонувала адміністратору.
Доброго дня, я Марина Дядюк. Скажіть, будь ласка, ось там у вас мій чоловік пан Олег Дядюк у 105 номері з дамою. Він оплатив усе корпоративною карткою, яку компанія щойно заблокувала як вкрадену. Я головний бухгалтер, подаю заяву в поліцію. Рекомендую не витрачати час, зараз же їх висelite. Гроші банк відкличе.
Йой, почувся паніка з Одеси, та вже перевіряємо!
А Олегу передайте: Халява закінчилась. Марічка.
Через годину Спроба списання 2 000$ відхилена.
Потім через Viber дзвінки.
Олег: Марина, що це?! Картка не працює, нас виганяють з готелю, просять готівку! Що ти наробила?.
Катя: Марічко, ти образилась? Це не те, що ти думаєш! Ми просто випадково зустрілись! Не злишся? Вишли гроші!.
Я їм у відповідь фото з обіймами на шезлонзі. І підпис: Щастя любить тишу. Доїжджайте додому самотужки. Машина все, речі у мами. Успіхів.
За три дні Олег повернувся обгорілий, ледь живий, без копійки. Друзям довелось скидати на білет з Одеси.
Двері він не відчинив. Моя квартира іпотека, суд подавала на розподіл майна, доля Олега співвідповідальність перед банком. Аж дільничний Микола, сусід мій, попросив не шуміти.
Розлучення було з перцем, на всю родину.
Машину він судив даремно.
Довіреність була, строк дії не вичерпаний, гроші пішли на кредит? Так, каже суддя. Решта?
На харчі, комуналку та антидепресанти, стрес легко не минуло, відповіла я з ангельським обличчям.
Катю не бачила й не чула з того часу. Мамі з татом сказала: Доньки, яку мали, вже нема.
Катя, до речі, новий роман already Дубаї, фото з солярію і новим олігархом.
А я? Я купила путівку. У той самий готель. У тому ж місті. У найкращий номер з видом на море.
Одна.
Пю коктейль, вдихаю весняний морський бриз і нарешті дійшла висновку: Я заслужила цей відпочинок. Я заслужила все у своєму житті.
Вільна. Багата (триста тисяч непогано), і більше ніколи не віддам жодній людині ані своїх грошей, ані своєї мрії.
Слава Україні!
