Ця подія сталася у далекому 1995 році. Я тоді навчався у Київському військовому ліцеї і просто посеред навчального дня мене зняли з занять та наказали зявитися до начальника ліцею. В кабінеті генерал-майора сиділа жінка. Вона виглядала вкрай пригніченою: сльози стікали по її щоках, а вона раз по раз витирала їх чистою хусткою.
Начальником у нас був справжній генерал мужній, фронтовий офіцер, котрий пройшов складне Афганістанське пекло. Чоловік суворий, але справедливий ми його боялися, проте дуже поважали. Таким пригніченим я його бачив уперше. Він підійшов до мене, сповнений якогось відчаю, й мовив:
Сину, до тебе я зараз звертаюсь не як до підлеглого, а як до товариша. Мені дуже потрібна твоя допомога.
Я готовий! відразу відповів я, навіть не думаючи. Що має зробити?
Мій небіж вмирає, тяжко почав генерал. Рік тому він закінчив наш ліцей. Ти ж його напевно знаєш. Потім він вступив до Військово-медичної академії, а там із ним сталася біда. Остання надія на твого діда. Допоможи. Може, дідусь погодиться подивитися хлопця й зрозуміти, що з ним?
Зайвих запитань не ставив. Одразу зателефонували дідові, й вже за пятнадцять хвилин генеральська «Волга» неслася вулицями Києва до його дому. На щастя, у дідуся якраз був перший день відпустки встигли буквально за пів години до його відїзду на дачу.
«Пацієнт» був із нами. Хоч я знав цього хлопця особисто, зовсім його не впізнав: порожній, розбитий погляд, згаслі очі здавалося, ніби він у іншій реальності. Навіть моторошно було трохи.
Доїхали швидко. Піднялися на поверх, дідусь зустрів нас і вислухав важку розповідь заплаканої матері.
Сім місяців тому її син вступив до медичної академії. Якось раптово у нього стався приступ прямо під час лекції. Його поклали у військовий госпіталь, обстежили зверху донизу нічого не знайшли. Як тільки планували виписати, приступ повторився. Потім ще раз, і ще В чому суть, зрозуміти ніхто не міг. Остання надія на діда, одного з найкращих спеціалістів з психіатрії та мозкових хвороб в Україні.
Далі почалося найцікавіше. Дідусь завів хлопця до себе в кімнату і вже за пятнадцять хвилин повернувся сам.
Все, можете їхати додому, спокійно сказав він матері хлопця та генералу.
А син? Його ж потрібно лікувати! занепокоєно вигукнула жінка.
Їдьте додому. А ми з сином поїдемо до мене на дачу. Якраз треба дрова поколоти, а тут такий парубок же пропадає, відповів дідусь.
Як би там не було, попрощалися ми й поїхали, а дід із новоспеченим пацієнтом рушив на дачу під Києвом у передмісті.
Минув місяць мене знову викликає до себе генерал. В кабінеті тулилася вже усміхнена, просвітлена жінка. Поруч стояв хлопець не впізнати! Жодного сліду від страшної недуги. Він підійшов до мене, міцно потиснув руку й подякував. Те саме зробив генерал. Хлопець, якому жоден лікар не міг допомогти, повністю видужав за неповний місяць. Його родина вважала це дивом. Якби ж вони знали, скільки таких «дива» на рахунку у мого діда!
Пізніше я розпитав діда, що сталося з хлопцем. Виявилось: через нестерпне психічне напруження від складної учбової програми у нього трапився нервовий зрив. Мозок був настільки перевантажений, що повністю відмовився сприймати будь-яку інформацію. Дід це зрозумів одразу і завіз хлопця на дачу. Доручив справжній чоловічий труд щодня хлопець колов дрова, жодної інтелектуальної праці, повна фізична виснаженість. Вставав о восьмій ранку, обливався холодною джерельною водою, снідав і до коління дров. Так всякий день майже місяць лише короткий обід та вечеря. Дід навмисне вимотував його, щоб увечері хлопець знеможено падав у ліжко і засинав глибоким, здоровим сном. Через певний час мозок відпочив уперше за весь рік і почав працювати навіть краще ніж раніше.
За весь час лікування дід не дав йому жодної таблетки лише важка фізична праця й свіже повітря.
Отака от справжня історія, яка ще й досі гріє мені серце.
