Владислав та Марина знали один одного ще зі школи. Вони навчалися в паралельних класах, але не могли назвати себе друзями. Все спілкування зводилося лише до привітання або ж обміну кількома словами.
Для молодих людей стало приємною несподіванкою дізнатися, що вони вступили до одного й того ж університету. Влад все частіше заглядав в гості до своєї колишньої однокласниці. Тим більше, що жили вони в одному гуртожитку. Дівчина допомагала йому з навчанням, а в обмін, хлопець водив її у кіно.
Поступово між Мариною та Владом зав’язалося кохання, але він не поспішав пропонувати зустрічатися. Влад побоювався, що отримає відмову. Що він може зараз їй дати? Навчається, сам живе коштом батьків, роботи немає. Ледь збирає копійки на те, щоб купити квиток у кіно. Хто захоче з таким зустрічатися?
Марина вигляду не подавала, але ображалася на свого друга. Вона думала, що почуття взаємні, але таке холодне ставлення Влада змушувало замислитися над іншим. Тож коли дівчина отримала пропозицію піти на побачення від іншого одногрупника – погодилася. Перед Владиславом похвасталася й навіть попрохала допомогти обрати їй сукню.
-Сама свої лахи обирай! Мені ніколи. – реакція хлопця говорила сама за себе, але чому ж він не пропонує зустрічатися?
Побачення було провальним. Кирило постійно себе розхвалював й ділився досягненнями. Марина відчувала себе зайвою, тож, вигадавши, що сильно розболівся живіт, покинула зустріч достроково. Біля гуртожитку на неї чекав Владислав. Сам не свій.
-А де ж твій кавалер подівся, що ж то за хлопець, що навіть не проводить дівчину? – зловтішався Влад.
-А тобі яке діло? – сердито запитала Марина.
-Не роби так більше. Ти ж знаєш, що ми не просто друзі – Владислав наблизився й взяв руки дівчини у свої.
-Звідки ж мені про те знати?
Через мить Влад дістав із кишені жувальну гумку на кінці якої було дитяче кільце й освідчився:
-Ця каблучка не варта й твого мізинця, але це поки що все, що я можу собі дозволити. Якщо ти готова бути зі мною від бідності до багатства, від труднощів до радощів, то я стану найщасливішою людиною на землі.
Марина розплакалася й простягнула свого маленького пальчика.
-Звісно, що згодна!
З того дня минуло 10 років. Владислав та Марина живуть у власному будинку, виховують двох дітлахів й займаються розведенням породистих собак. На життя не скаржиться й дійсно щасливі. Тепер чоловік може дозволити купити дружині все, що вона забажає, але Марина досі не знімає того дитячого кільця зі свого маленького пальчика.
Цінність речей не залежить від їхньої вартості. Зрозуміють ті, хто вміє кохати по-справжньому.
