Прийшовши додому з роботи, на мене чекала дуже неприємна несподіванка. Відразу, як зайшла у квартиру, побачила абсолютно всі свої речі на коридорі.
– Поясни, що відбувається. Для чого ти всі мої речі виніс із нашої спальні? – запитала я у свого чоловіка.
– Ця спальна вже не наша, а моя з моєю новою дружиною. Ми тут будемо жити. І, до речі, двері я теж планую міняти.
– Ти серйозно? Не жартуй так. До твого відома ми ще в шлюбі.
– Я тебе прошу. Ми вже давно розлучилися. А незабаром зробимо це офіційно.
Мене шокувала новина, що Діма бажає розлучення зі мною, зруйнувати сім’ю та довготривалий шлюб. В голову навіть не приходила думка, що в мого чоловіка може бути коханка.
– Дім, нам з тобою вже по сорок сім років. У нас є двоє дітей, яких ми спільними силами виростили, виховали, одружили. Вже й навіть внуки є. Хіба тобі байдуже? Взагалі, як ми з твоєю новою дружиною будемо ділити одну кухню на двох? Як ти собі це уявляєш?
– Нічого страшного, будете чергуватися. Все буде нормально.
– Ти геть з глузду з’їхав? Подумай трохи головою. А як на це відреагують наші діти, родичі, друзі, сусіди? Це ж маразм. Мені їм буде соромно в очі дивитися.
– Тобі хіба не байдуже на їхню думку? Мені, наприклад, до одного місця. Нехай живуть своїм життям, а не пхають свого носа, куди їх не просять. А моя Оксана приїде вже завтра сюди зі своїми речами та буде тут жити. Поприбирай у квартирі, щоб не було соромно.
– Скажи, а чого ви не можете жити у неї у квартирі?
– Ну бо в неї нема своєї квартири. Не лізь не у свої справи.
Я народилася в багатодітній сім’ї, у мене є два старших брати. І з дитинства я була улюбленицею тата. Батько постійно давав настанови братам, щоб ті захищали мене та не давали ні кому в обіду.
– Запам’ятай, я завжди тебе буду оберігати, моя маленька дівчинка, — часто я чула такі слова від свого тата.
Згодом тата не стало. І це була найважча втрата у моєму житті. Мені так складно було пережити його смерть. Пройшло багато часу, аби мої рани трішки загоїлися.
Нова дружина мого колишнього чоловіка виявилася геть не подарунком, дуже наглою. А ще вона набагато молодша від Діми. Вона принесла зі собою багато речей, але нічого з посуду.
Одного разу це нахабне дівчисько сказало, щоб я їй дала дещо з посуду. Ми багато сперечалися, сварилися перш ніж скласти графік прибирання та готування їжі, тощо.
З того часу мені було дуже не зручно знаходитися у квартирі, таке враження, що я переїхала до когось в будинок. Це було жахливо. Старалася затримувати на роботі довше, взагалі не бажала повертатися додому, аби не бачити чоловіка та його нову жінку.
Останнім часом дуже часто навідувалася на батькову могилу. Відчувала полегшення, коли виливала душу. Я точно знала, якби тато був ще на цьому світі, точно допоміг мені.
Пізно вечорі ішла я додому і попала під грозу. Побачила невелику церкву і вирішила зайти та перечекати грозу там. Купила три свічки, підійшла до ікони Божої Матері та стала молитися.
На одну секунду здалося, що на погляд Матері зупинився на мені. Це був дуже приємний погляд. Я відчула тепло на душі та полегшення. Відтоді я частенько навідувалася до тієї церкви. А коли ішла назад, то заходила у квітковий магазин, там працювала моя хороша подруга.
– Яка в тебе тут красота! Зайшла і так би й тут залишилася, — сказала я Насті.
– Можеш, будь ласка, на пів години побути замість мене, бо мені треба терміново в аптеку, купити ліки мамі. Ціни розписані в зошиті. Тому продавай квіти та не переживай. Ти зі всім справишся. Я побігла, скоро повернуся, дякую! – швидко сказала подруга та помчала.
Після її відходу до магазину ввійшов чоловік. І я була шокована. Адже він так був подібний до мого тата.
– Можна, будь ласка, шість червоних троянд. Це для моєї дружини, якій мало б сьогодні бути сорок шість років.
Я виконала замовлення, чоловік взяв квіти й пішов до виходу. Тут прибігає Настя та запитує:
– Можна дізнатися ваше ім’я?
– Володимир. Навіщо вам?
– Я, коли вас побачила, то відразу пригадала батька моєї подруги. Його теж звали Володимир. І ви дуже з ним схожі.
Мені потрібно було повертатися додому, я попрощалася з подругою та пішла. Біля магазину на мене чекав Володимир. У слід він гукнув мені:
– Як вас звати?
– Алла.
У нас зав’язалася розмова. Ми вирішили прогулятися. Володимир розповів, що він вдівець, має двох дітей, які вже живуть самостійним життям. Теж має онуків. Діти живуть окремо, навідуються нечасто, тому йому дуже самотньо. Потім я розповіла про своє життя.
– Я вас розумію. Найбільший страх людей – провести старість в самоті, — мовила я.
– Я думаю, що наша зустріч невипадкова. Пропоную ще раз зустрітися, піти кудись, поспілкуватися, дізнатися одне одного краще.
Ми спланували нашу наступну зустріч. За нею була ще одна та пішло, поїхало. Одного дня він запропонував мені вийти за нього заміж та переїхати жити. Я взяла трішки часу, аби добре подумати. Невдовзі прийняла його пропозицію.
Я ще досі навідуюсь до тієї церкви. Тепер у моєму житті два Володимира: мій тато та чоловік, які дуже схожі між собою.
