Коли я дізналась про вагітність, то впала в паніку. Взагалі не планувала саме зараз народжувати. Попереду ще стільки справ. Якраз взялась за свій розвиток, планувала кар’єру і тут такі новини. Батьки і чоловік запевняли мене, що допомагатимуть всім, чим зможуть і я буду почувати себе комфортно. Та от мене хвилювало взагалі не фінансове питання і не страх виховувати дитину.
Можливо, після народження материнський інстинкт допоміг би мені. Та дива не сталося. Мені не подобалося доглядати за сином. Чоловік був на сьомому небі від щастя. Я ж не бачила причин радіти. По-перше, мене втомлювали безсонні ночі. Діма любив малюка, проте вночі до нього вставала лише я. Чоловік висипався перед робочим днем.
Родичі і батьки, які обіцяли допомагати, теж десь випарувалися. Мені настільки набридло таке життя. Хотілося б вже десь вийти відпочити і відволіктися від побуту хоча б на мить. А Дмитро не хотів мене чути. Накинув все на мене, а сам живе своїм життям.
Через п’ять років ми з чоловіком розлучилися. Терпіти довго його байдужість я не могла, тому і вирішила покінчити з такими стосунками. Він чесно виплачував аліменти, але до сина не навідувався. Коли мені потрібно було бігати по співбесідах, то інколи зверталась по допомогу до його батьків. Та і ті особливо не горіли бажанням сидіти з внуком.
З кожним днем я ненавиділа сина більше. Адже саме його поява на світ зіпсувала мені життя. Всі мої перспективи пішли коту під хвіст, шлюб розпався, а родичі віддалилися. Нічого хорошого материнство мені не подарувало.
З часом я знайшла роботу і стала пропадати там цілодобово. Та мене навіть не бентежило, що я так рідко бачу сина. Коли дивлюсь на нього, то згадую скільки втратила.
