Життя плило звичним руслом. В Олі була сім’я, яку любила і заради якої багато чим могла пожертвувати. Дочки підростали. Ось старша через рік хоче вступати в університет. Добре вчиться. Шкода дитини. На репетиторів грошей немає.
Оля довго думала, що робити. Вирішила, все-таки, податися до далекої Італії. Он сестра дзвонить, каже, що місце для неї знайшла. Лиш би вона вчасно приїхала.
Чоловік не може, бо доглядає за власною мамою, що вже більше року як злягла. Та й мужчинам важче роботу знайти за кордоном.
До місяця часу Оля вже була в Італії. Сеньйори до неї ставилися добре. Навіть дуже. Хоч мови, звісно, вона на початках зовсім не розуміла. Тому не завжди вчасно робила те, про що вони просили. Але вони з розумінням ставилися до неї і виплачували гроші, як і домовлялися, все до копієчки і вчасно.
Хоч і важко Олі, як фізично, так і духовно, але терпить заради заробітку. Бо вдома нема таких можливостей. Чоловік он каже, що хату пора по-новому перекрити, бо дах почав протікати…
Так минув рік її наймитування. Старша дочка вже студентка, слава Богу. Тепер треба ще про молодшу подбати. І хату трохи підтягнути, щоб була така, як у людей.
А час біжить швидко. Он ще один рік збіг, як би й не було. Уже й машину нову встигла вона справити для чоловіка. І дочку заміж видала.
Додому страх як хочеться. Здається, вічність минула з того часу, як покинула рідне село. Може, пора навідатися. Щось у середині почало крутити Олю.
Так при першій нагоді жінка без попередження за три з половиною роки вирвалася додому. Он і село. Усе таке рідне і близьке, наче й не виїжджала з нього. Ось і її вулиця. З-за рогу виглянув будинок, який був тепер, наче не її, бо зовсім змінився після ремонту та перекриття.
Відчинила нові ворота, наче увійшла на не своє подвір’я, піднялася сходами до дверей і натиснула на клямку. Вони їй піддалися. Вона ступила перший крок на веранду… і назустріч їй вийшла незнайомка. В Олі похололо в грудях:
-Невже?!
Слідом виглянула чоловіча голова. Це був її чоловік. Усе зависло в німому чеканні. Оля оговталася першою. Вона миттю схопила валізу і вискочила на подвір’я. Ніхто її не гукнув. Лиш жалісливо рипнули ворота, наче прощалися з нею.
Оля не пам’ятає дороги, якою дісталася до матері, що жила в сусідньому селі, і впала їй на груди в німому риданні.
Мама все зрозуміла. Вона мовчки гладила пошерхлими долонями її туге довге волосся. Оля знесилено присіла на диван.
-Ця жінка… Вона вагітна від нього… Ми знали, але не хотіли тебе травмувати… Пробач.