Цього року ми з Русланом відсвяткували двадцять років від дня весілля. Я досі згадую, що через свої забаганки могла б залишитися без сім’ї. Але все ж ми змогли пройти цей етап.
Спочатку ми жили як всі молоді сім’ї, підростала донечка, ми придбали свій будинок. Коли донька пішла в садочок, я вийшла на роботу, а Руслан навпаки потрапив під скорочення. Та він все одно не сидів склавши руки, пішов по оголошенню робити ремонти. Він це робив дуже якісно.У нас в дома також були зроблені ремонти. До того ж весь побут він взяв на себе. Я лише на вихідні готувала, та займалася будинком. І ви знаєте мені таке життя набридло. Я дивилася на колег, що їхні чоловіки ходять на престижні роботи, відвідують спортзали, їздять на дорогих машинах. А мій Руслан геть себе занедбав, новий модний одяг купувати не мав бажання. Машину свою також не хотів міняти, аргументував, що ця надійна та зручна. Хоча при цьому для мене він не жалів абсолютно нічого. Але мені хотілося біля себе мати чоловіка яким би можна було похвастатися перед іншими.
Тому у нас постійно були скандали. Я могла наговорити Русланові багато зайвого, він ніколи ж не назвав мене лайливим словом. Це також мене дратувало, його надмірний спокій. Як результат терпіння мого Руслана все ж дійшло краю.
Коли у нас організовували корпоратив, то домовилися, приходити парами. Я ж сказала чоловікові, що я його не беру, тому, що мені соромно з ним в люди вийти. При поверненню додому мене чекав сюрприз. Ні Руслана, ні його речей в дома не було. Я ж не спішила телефонувати, навпаки зраділа. Тиждень пройшов швидко, відсутність в дома вмілих рук вдавалася в знаки.
До реальності повернула мене розмова з колегою. Якось я проговорилася, що ми не живемо разом. В кінці робочого дня до мене підійшла Віра, наш бухгалтер.
– Дай мені номер Руслана, він мені дуже потрібен, щоб ремонт зробив, чула що в нього золоті руки. Ти ж з ним вже не живеш. Ти знаєш, мені здається він довго самотнім не залишиться. Такі як він на дорозі не валяються. Он я свого прогнала, пиячив, не працював. А он у нашої Ольги, той взагалі руки розпускав. – почула я.
Прийшла додому, посиділа, подумала й дійсно зрозуміла, що він хороший. А те, що мій характер терпів, то медаль потрібно дати. Тож набрала його номер і сказала, що не можу без нього. Через годину він уже був в дома. З того часу минуло вже вісім років. Жодного разу він не згадав мені той випадок, я йому вдячна.
