Зараз я уже в похилому віці. Нікого з близьких рідних не залишилося в живих. Зараз я проживаю в столиці, у мене трикімнатна квартира.
Я єдина дитина в сім’ї, батьки мої були доволі заможними людьми та робили все можливе для того, щоб мені жилося добре. Відповідно матеріально я був забезпечений повністю.
У 25 років я одружився, переїхав від батьків. Через рік спільного життя з дружиною вона сказала, що вагітна. Моїй радості не було меж, я відразу придбав багато подарунків для дитини. Але одного разу на нашому порозі з’явився незнайомий мені чоловік, влаштував розбирання та виявилось, що дитина, яку моя дружина носить під серцем насправді його. Дружина навіть на стала заперечувати та ми розійшлися.
Я повернувся до батьків, вони підтримали мене в таку важку для мене хвилину.
Вони робили все, щоб я не сумував. Відразу після мого повернення ми поїхали в гори, потім трішки побули вдома та полетіли на море. Мама усім серцем надіялась, що я зустріну хорошу жінку та забуду свою душевну травму. Та я не міг ні на кого дивитися, тоді я був твердо переконаний, що назавжди залишуся неодруженим.
Після повернення додому, мій батько важко захворів, усі кошти та сили були використані для того, щоб зберегти йому життя та навіть цього виявилося замало. Через пів року інтенсивного лікування його не стало. Мама дуже важко пережила цю втрату та зовсім скоро пішла за ним.
Я залишився один.
У мене було мало знайомих та справжніх друзів, я не міг приділити їм достатньо часу та після того, що сталося мені зовсім не хотілося спілкування. Моє життя йшло по кругу: дім – робота, робота – дім.
Мої далекі родичі проживають в іншій частині країни та у мене з ними немає зв’язку. Він давно вже втрачений.
Нещодавно мені виповнилося 60 років та я купив собі ноутбук. Оскільки я зовсім не вмів ним користуватися, то звернувся до своєї сусідки Тамари. У неї двоє дітей шкільного віку, вона працює вдома та чудово орієнтується в цих питаннях.
Вона доступно мені пояснила як користуватися ноутбуком та навіть допомогла знайти моїх далеких родичів та навчила як писати їм повідомлення.
Тепер я був не таким самотнім, далекі родичі по черзі почали приїжджати до мене в гості, ніби між іншим, запитували кому дістанеться ця квартира, а потім починали жалітися на життя, розповідаючи, в якому скрутному матеріальному положенні вони знаходяться. Так тривало майже пів року. Мені так надоїли ці розмови, що я перестав відповідати на їх повідомлення.
Свою квартиру я паную переписати на Тамару. У неї двоє дітей та їм ця квартира стала б у пригоді. Вона завжди до мене прихильна та не дістає мене цими питаннями. Проте у мене залишається страх того, що мої далекі родичі їй життя не дадуть.
Не знаю як мені правильно вчинити. Що б ви зробили на моєму місці? Поділіться своїми думками в коментарях.
