Мене звуть Дмитро, мені шістдесят вісім років. Я самотній старий чоловік, в якого ніколи не було сім’ї, як такої. Все своє життя я присвятив роботі. А натомість що? Доживаю на самоті останні роки життя.
Колись, коли я був малим, я не розумів, чому іншим важко жити. Мої батьки були доволі заможними. Звісно ж, ми не жили в Україні в ті часи, а в Норвегії, тому були можливості для хорошого життя. Вони змогли переїхати ще до мого народження, щоб в текти від режиму.
Проте батьки навчали мене української мови, розповідали про нашу культуру та завжди дотримувались традицій, які були притаманні для рідного краю. А я мріяв, що колись таки потраплю в ту чудову країну, з якої приїхали мої батьки і про яку так багато розповідали.
Я ріс, вчився, а потім, будучи достатньо дорослим, знайшов свою другу половинку. Ну, це я так думав. Дівчина ж не вважала за потрібне зберігати вірність мені та через півроку нашого шлюбу прийшла, щоб повідомити про свою вагітність. Та от це була не моя дитина. Вона цього не приховувала.
Так ми розлучились і я впав у глибокий сум, який, радше, вже переростав у дen peciю. Не бачив сенсу в житті, не бачив сенсу в тому, щоб взагалі вставати з ліжка і піти поїсти, чи навіть елементарно помитись. Чому? А для чого? Та, кого я так сильно любив, зрадила мені. Вона систематично зраджувала аж до того моменту,марки не завагітніла.
Моєю ціллю було побудувати таку ж міцну, щасливу і люблячу сім’ю, як в моїх батьків. Я йшов до цього та старався реалізувати. А що натомість? Все зруйнувалось. Після розлучення я більше не намагався знайти стосунки. Повністю віджався роботі.
Коли ж розпався союз, я вирішив, що це чудова можливість переїхати в Україну. В мене було достатньо коштів, щоб жити тут. Тим більше, що переїхав я в двохтисячному році. Тоді вже все більш-менш стабілізувалось.
Придбав трикімнатну квартиру в Києві влаштувався працювати в українську філію компанії, в якій раніше працював, став жити-поживати. Так, за роботою, я не помітив, як вже й зістарівся. Вже пенсія прийшла.
Я самотній чоловік, в якого нікого немає. Лишились лише якісь далекі родичі, яких я й не знав толком. Якось, я попросив свою сусідку, Марту, допомогти мені розібратись з ноутбуком, бо не міг зайти в соціальні мережі.
Жіночка все мені пояснила та розповіла. Ми з нею з тих пір подружились. В неї двоє маленьких дітей, по чотири і два рочки, тож я час від часу приглядав за ними, коли їй потрібно було кудись відійти, в вона, натомість, допомагала мені.
Так вона знайшла моїх родичів у соціальних мережах. Так ми з ними і познайомились. Ось тільки вони почали розповідати мені кожен про свою важку долю та скруту, коли дізнавались, що в мене є квартира в Києві та будинок в Норвегії. Навіть в гості приїздили та набридали мені вічним скигленням та натяками переписати на них своє майно. Бачте, я й так скоро віддам душу богу.
Мене це дуже дістало і я вирішив, що поїду від набридливих меркантильних родичів назад в Норвегію. А ще все майно заповісти Марті. Вона дуже добра жінка і їй воно точно пригодиться.
Тому в Києві я написав заповіт на неї на квартиру, а коли вже приїхав до Норвегії, то написав там заповіт на Марту, щоб мій будинок перейшов також їй. А чому ні? Вона допомагала мені та була доброю, а родичі лише скиглили та хотіли легкої наживи.
От тільки тепер хвилююсь, чи не будуть далекі родичі до неї чіплятися. Та я написав до кожного заповіту супровідний лист. Там все пояснено.
