– Шкода, що Ганна Миколаївна знову не прийшла, – тихо промовила Оксана до чоловіка, коли їхній трирічний онук Данило старанно задував свічки на святковому торті. – Так і не побачилася з правнуком… жаль.
– Не хоче – і не треба, – різко відповів Микола. – Я їй писав два тижні тому. Скільки можна запрошувати?
– Може, варто було подзвонити? Нагадати? Вона ж уже не молода…
– Оксанко, годі. Вона нічого не забуває, коли їй це справді важливо. А якщо за три роки навіть не спробувала побачити онука – значить, їй і не треба. Телефон у неї є, адресу нашу знає. Просто її гординя сильніша за почуття.
Оксана мовчала. Минуло вже більше п’яти років, а образа все ще боліла, як свіжа рана. Дурна, вперта, нудна. І ніби ніхто насправді не винен. І все ж…
Микола зустрів Оксану на весіллі друга. Тоді вона була не сама – з чоловіком, який притягував погляди. Високий, ефектний, впевнений у собі. «Альфа», як кажуть. Тоді Микола так і не наважився підійти. А потім почув, що той кинув Оксану, залишивши її одну з маленькою донькою. Через знайомого влаштував «випадкову» зустріч. І почав доглядати – довго, наполегливо. Вони розписалися, коли Софійці не було й року.
Ганна Миколаївна, його мати, стримано прийняла невістку. Не раділа, але й не втручалася. Думала, все закінчиться – чужа дитина, дружина старша… Але Микола був щасливий. І заради цього вона вирішила тримати сумніви при собі.
Лише раз сказала вголос те, що думала. Микола вирішив усиновити Софійку. Тоді мати покликала його «на серйозну розмову».
– Навіщо тобі чужа дитина? Ти розумієш, що це не твій обов’язок?
– Мамо, Софійка для мене не чужа. Вона мене «татом» називає. Іншого батька в неї ніколи не було.
– Але ж є біологічний! Навіть якщо він відмовився – факт не зміниш.
– Хіба важливо, хто народив, якщо я з неї з самого початку?
– Важливо! Раптом ви з Оксаною розлучитесь? Ти будеш платити аліменти на дівчинку, до якої юридично не мав обов’язків?
– Мамо! Ти серйозно думаєш, що ми розлучимося?
– Я просто хочу, щоб ти думав про своїх майбутніх дітей. Про справжніх.
– А якщо їх не буде? Тоді що?
– Будуть! Ти повинен залишити усе дітям по крові, а не чужій дівчинці!
Микола встав.
– Годі. Якщо ти сподіваєшся, що я кину Оксану і Софійку – дарма. Я їх люблю. І Софійка стане тобі онукою, подобається тобі це чи ні.
Через сім років народився Ярослав. І в житті Ганни Миколаївни він став центром всесвіту. Вона гуляла з ним, няньчила, баловала. Софійка ж ніби відійшла на другий план. Оксана не говорила про це – не хотіла псувати відносини. Ярослав і бабуся були дуже близькі. Навіть під час їхніх поїздок вона залишалася з ним. Софійка все розуміла – розумна дівчинка. Запитувала:
– Чому бабуся не так часто спілкується зі мною?
– Вона просто давно мріяла про онука, – пояснювала мати. – Ярослав схожий на твого тата в дитинстві.
Софійка виросла, але й у чотирнадцять відчула щось не те. Одного разу прийшла додому і запитала прямо:
– Мам, скажи чесно – Микола мені не рідний батько?
– Так…
– Я здогадувалася. Але яка різниця? Він же мій тато. Справжній.
І всі з полегшенням зітхнули.
Але одного разу, коли Ярославові виповнилося шістнадцять, за святковим столом бабуся підняла келих і вимовила:
– А тобі, Ярославе, пора наречену шукати. Як знайдеш – квартиру подарю. Хочу правнуків успіти повиничувати!
Хлопець усміхнувся:
– Бабусю, рано мені ще! Краще Софійці подаруй – вона тобі відразу правнуків народить.
Ганна Миколаївна завмерла. Потім спокійно сказала:
– Але ви ж не рідні. У неї інший батько.
СтиСтол застиг, а в повітрі завис важкий мовчанка, наче хтось вимкнув сам звук життя.
