Мого чоловіка не стало раптово. Він загинув на будівництві в результаті нещасного випадку, залишивши мене з малим сином на руках. Перший час я жила зі своїми батьками, поки Кості не виповнилося 3 роки. Тоді влаштувала дитину до садка, а сама влаштувалася на роботу. Жили ми на квартирі, яку будівельна фірма люб’язно оформила на нас, щоб не було ніякої судової тяганини. Квартиру чоловіка я здала в оренду, тож всього було вдосталь.
Син ріс розумним та кмітливим хлопчиком. Радував мене своїми успіхами. Мені з ним дуже пощастило. Між нами існувала якась ідилія, Костя розумів мене, слухався, не робив ніяких капостей. Я старалася дослухатися до його думки, радитися, давати можливість приймати самостійні рішення.
Моя мати та подруги постійно заводили розмови про нового чоловіка. Казали, що я ще молода, синові потрібен приклад для наслідування. Залицяльників вистачало, але я всіх від себе відгонила. Це моє свідоме рішення – присвятити своє життя дитині. Навіть уявити не могла, щоб якийсь чужий дядько був поруч мого сина та вчив його життя. У нього був тато, іншого нам не потрібно.
«Даремно ти на собі хрест ставиш. Ще ж можеш бути щасливою» – якось сказала мені свекруха. Навіть вона була не проти мого другого заміжжя. «А я й не ставлю. Хіба жіноче щастя криється в чоловікові?»
Ніби й часу минуло вдосталь, а я досі пам’ятала, як пахне волосся мого покійного чоловіка, які ніжні його руки, який приємний голос та теплі обійми. Він знав, як мене розсмішити, які квіти я люблю, що потрібно робити, коли я сумую. Ніхто не зможе з ним зрівнятися, тож не варто навіть пробувати.
Коли Костя пішов навчатися ми вирішили, що настав час йому спробувати самостійне життя. Хоч його університет і був у нашому місті, син переїхав на квартиру покійного батька. Вона все одно належить йому, тож нехай дитина обживається. Перший час я допомагала йому з хатніми справами. Приходила поки він був на лекціях. Готувала їсти, поливала квіти, складала речі. Я прекрасно розумію, що він міг все це робити самостійно, але не могла повністю відірвати його від себе.
На четвертому курсі Костя попросив припинити за ним доглядати. Він зустрів дівчину, деякий час зустрічався аби переконатися, чи все серйозно. Зараз вони хочуть з’їхатися. Я була рада за сина, сподіваючись, що він зустрів своє справжнє кохання. З Альбіною ми познайомилися згодом. Вона така хороша та мила дівчина, схожа чимось на мене в молодості. Словом невістка мені сподобалася, готуємося до весілля.
Якоюсь мірою я відчуваю самотність, адже тепер у Кості буде своє життя, я відійду на задній план. Та така вже батьківська доля – уміти відпускати дітей із гнізда в самостійний політ.
Сподіваюся, що з дітками вони затягувати не будуть. Думаю, я буду прекрасною бабусею й частенько забиратиму онуків до себе, щоб батьки могли побути наодинці.
Аналізуючи своє життя, все, що довелося пережити, я ні каплі не шкодую, що не вийшла заміж вдруге. У мене є власне житло, де ніхто мені не вказує, що посуд не митий чи вечеря не приготовлена. На вихідних я кожного разу займаюся чимось новим: плавання, танці, вишивка, книжковий клуб, подруги. Я належу сама не собі й не повинна звітувати, відпрошуватися, виправдовуватися, як це роблять мої заміжні знайомі.
Звісно, якби був живий мій коханий, я була б найщасливішою жінкою у світі, але не судилося. Своєю історією ділюся не просто так. Скільки жінок залишаються самотніми, втрачаючи першого чоловіка. Я не закликаю вас до того, що не варто виходити заміж вдруге. Я лише прошу пожити деякий час з дитиною наодинці, пережити горе вдвох без сторонніх осіб аби визначитися чого вам дійсно не вистачає.
